Програму в «Амбасадорі», коли виключати кілька затертих номерів еквілібристики і східних танців, творили переважно відвідувачі. Ми з Грейс також зробили свій внесок, протупцявши певний час на переповненому дансингу. Секретарка, на відміну від Дороті, не вкладала солодкої знемоги у танок, а обмежувалась сухим техніцизмом. Одне слово, бездоганна й безстороння, немов гімнастичний прилад.
Десятихвилинного марширування було досить, аби ми відчули, що виконали свій обов'язок і можемо повернутися на свої місця.
— Шампанське вивітрилось, — сказала Грейс, торкнувшись устами келиха. — Програма також закінчилась. Чи не час розраховуватись?
Я зробив знак кельнеру, зайнятому біля другого столика вельми делікатною справою — відкоркуванням шампанського.
— Ви дозволите мені розрахуватися? — запитала жінка, потягнувшись до своєї сумки.
— При багатшій уяві ви могли б вигадати й інший спосіб образити мене, — проказав я.
— Я не мала наміру ображати вас. Але у вас сутужно з грішми.
— Це мене не хвилює. Тільки-но їх витрачу, сяду на поїзд — і все.
— Бо ви всього лише бідний стипендіат. Чи не так, Майкле?
— Так само, як і ви лише бідна секретарка.
— Не зовсім бідна. В Сеймура досить негативних якостей, однак скупість не фігурує серед них.
Ми розрахувалися й підвелись.
— Куди ми ідемо, до вашого готелю чи до мого? — діловито запитала Грейс, поки ми пробиралися поміж столів до виходу.
— Куди хочете.
— Мені однаково, — знизала плечима жінка. — Гадаю, що обидва номери підслуховують.
— Гадаєте чи знаєте?
— Це майже те саме. Я рідко помиляюсь у своїх припущеннях, Майкле.
Я взяв у гардеробі легке вечірнє манто Грейс, допоміг їй вдягнутися, а коли вийшли на вулицю, знову запитав:
— Чому ви думаєте, що нас можуть підслухувати?
— Це запитання задайте тим, хто встановлював апаратуру, — сухо відповіла жінка.
Потім вона зупинилась на тротуарі і подивилася на мене поглядом, дещо несподіваним своєю прямотою:
— Ви дуже посередньо граєте роль наївного і помиляєтесь, вважаючи, що й люди навколо вас наївні.
— Вас, наприклад, я ніколи не підозрював у наївності, — відповів я.
— Правильно: мене ви вважаєте обманщицею, яка наївно уявляє, що може обдурити вас.
Вона знову покрокувала порожнім освітленим тротуаром. Просто перед нами у темному небі виникла, немов намальована, виблискуюча під променями схованих прожекторів гостроверха баня Ратуші.
Десь далеко гудів розвідувальний літак. Жінка йшла якийсь час мовчки, по тому знову заговорила:
— Знаю, що й цього разу не повірите мені, але мені вже непереливки жити у світі, де кожен має тебе за шахрая і всі на тебе чатують — і свої і чужі.
— Охоче вам вірю. Тільки цей світ не я вигадав.
— Хто його вигадав, не знаю, однак і ви його частка. Ось слухайте!
Грейс вхопила мене за руку і знову зупинилась, прислухаючись до гудіння літака.
— Чуєте? Кружляє, чатує… Чатують і в небі, і на землі, і навіть у ліжку… Усе їхнє життя й увесь смисл життя полягає в невтомному чатуванні.
— Ця гра — не самоціль, — заперечив я, делікатно вивільняючи свою руку. — Йдеться про долю людства.
— Так, так, знаю: і кожен сурмить, що саме він його охороняє. Тільки чи не думаєте ви, що чим ширше розгортаються рятувальні операції, тим більше зростає шанс для людства злетіти в повітря?
— Робота в Сеймура, бачиться, вплинула на вас негативно, — зауважив я. — Соціологія, не кажучи вже про інше, неминуче штовхає вас у трясовину песимізму. Змініть фах, знайдіть собі щось спокійніше.
— На спокійніших місцях звичайно гірше платять, — відказала Грейс, коли ми знову попростували порожнім тротуаром. — А в кінцевому рахунку вони не завжди бувають спокійнішими. Власне, Вільям витягнув мене з такого-от спокійнішого місця, і я гадаю, що мушу бути вдячна йому за цей жест…
— … Але не вдячні.
— Здається, так.
— Не соромтесь. Це вина не ваша особиста, а родова. Людина — невдячне створіння.
— Сеймур помітив мене в одній експортній фірмі, де я була другорядною стенографісткою…
— Сеймур займався експортом? Експортом соціології, звичайно.
— Він виявив до мене інтерес, але я йому відмовила, бо не знала, що він за один, і, може, тільки через те, що відмовила, його інтерес до мене посилився, і я дістала місце з утричі вищою платнею, не кажучи вже про поїздки й усе інше.
Ми завернули в маленьку вуличку, де містився готель. Гудіння літака давно вже загубилося десь над морем, і в нічній тиші відлунювали тільки наші кроки.