— Чому «зраднику»? Скажіть, точніше, «вільній людині».
— Ваша «вільна людина» — просто суспільний дезертир. Найперше — з того суспільства, яке називається «рідним», а за тим і з усього людського суспільства. Коли поїзд сходить з рейок, він перекидається. Яка вам потреба в особі, яка зійшла з нормальних людських рейок? Для чого це вам потрібно, Сеймуре, скажіть?
— Для чого я особисто використав би її, то окреме питання, — махнув рукою американець. — Але коли у цьому фальшивому світі існує все-таки якась розумна ідея, то це, як я вже говорив, ідея врятування. Не для того, щоб збудувати досконаліший світ, а щоб урятувати себе й собі подібних від страхітливої дози зайвих страждань і жахів. Життя, може, й безглузде, а смерть — неминуча, однак все-таки краще бути живим, ніж мертвим, і краще вмерти спокійно у своєму ліжкові, втішаючись ілюзією, наче лишив щось по собі, ніж спалахнути у смертоносному вихорі атомного вибуху, який провіщає не тільки твою смерть, але й смерть усього людства. Проте цю ідею, ідею порятунку, повинні втілювати у життя вільні істоти, Майкле! Не бранці національних пристрастей, доктрин і наївних ілюзій, а переконані агенти спільного існування, агенти здорового глузду, наскільки взагалі можна говорити про здоровий глузд у цьому абсурдному світі.
Він замовк, трохи задихавшись від довгого ораторського періоду, і знову подивився на мене примруженими очима, неначе перевіряючи, як я переношу це змагання на витривалість.
— «Вільна людина», як ви її трактуєте, не може бути вірною жодній ідеї, в тому числі і вашій, — заперечив я, приховуючи роздратування.
— Хіба? А чому?
— Бо вільна людина вашого зразка не може мати почуття обов'язку до чого б не було. Коли вона вільна навіть од кревного зв'язку зі своєю батьківщиною і зрадила її, вона з іще більшою легкістю зрадить і будь-що інше.
— Значить, я, будучи вільною людиною, маю мислення зрадника? — усміхнувся Сеймур.
— Я не думав нічого такого.
— В такому разі ви самі собі суперечите або просто викручуєтесь, щоб не образити мене.
— Ні. Ви справді не маєте зрадницького напряму думок. Тільки через те, що ви зовсім не такий вільний, як хочете це представити.
Американець звів брови й допитливо глянув на мене:
— Ви хочете сказати, що я звідкись одержую платню?
— Ні. Припускаю навіть, що платня, яку ви одержуєте, зовсім вам не потрібна. Але ви не переконаєте мене, Вільяме, що повністю порвали зв'язки зі своєю батьківщиною чи, точніше, зі своїм класом. Ви закликаєте людей відмовитися від батьківщини не для того, щоб зробити їх вільними, а для того, щоб вони перейшли до вас на службу.
Сеймур опустив очі, немов міркуючи над моїми словами, а тоді похитав головою:
— Помиляєтесь, Майкле. Ніщо мене ні з ким не зв'язує.
— В такому разі що ви скажете, коли я від імені моєї країни зроблю вам таку ж пропозицію, яку ви зробили мені?
Сеймур знову усміхнувся:
— Ви формулюєте своє запитання так, що я змушений в інтересах своєї ж тези сказати «приймаю». Ну, гаразд, аби ви зрозуміли, що я цілком щирий, я відповім негативно. Саме так: я не згоден.
Однак моя відмова зовсім не пов'язана з якими б там не було моральними, патріотичними чи класовими міркуваннями. Якщо я не хочу зв'язуватися з вашим світом, то не через любов до мого, а через ненависть до вашого. Втім, «ненависть» — сильно сказано, а я не прихильник сильних почуттів. Назвіть це неприязню чи просто антипатією. В усякому разі, мій світ, на який я охоче наплював би, принаймні прямий і відвертий у своєму потворстві, тоді як ваш несе підступно-звабливі ілюзії загального щастя. Суспільство, яке перебуває в полоні ілюзій, небезпечніше за суспільство відвертого цинізму, яке не приховує своїх виразок тільки через те, що не може їх приховати. Суспільство, яке вірить, готове боротися за те, у що воно вірить. Отже, воно агресивне. Отже, воно небезпечне. А моє суспільство ні в що не вірить. Вже не вірить. А це означає, що воно вже не становить небезпеки.
— У ваших словах є логіка, але немає правди, Вільяме. Катастрофа, якою ви мені загрожуєте, це катастрофа вашого світу, а не мого. І ваш шлях не може бути моїм.
— О, наші шляхи тут усі однакові, — відповів з блідою усмішкою Сеймур. — Ми всі простуємо туди, де, мов рідні брати, один біля одного лежать з обгризеними черепами розумний і дурень, зрадник і герой у тиші Великої нудьги.
— Не знаю, як у вас, а от у нас зрадників ніколи не ховають поряд з героями.
— Не сприймайте мої слова буквально. За будь-яких обставин і ті й інші опиняться в одному місці — в утробі матері землі.