— Але ж мертві залишаються не тільки в землі, але й у пам'яті людей…
— Не думав, що ви марнославний, — зауважив він, подивившись на мене, неначе перевіряючи свою оцінку. — Ні, ви справді не суєтний, а тільки шукаєте аргументів, щоб підперти свої забобони. А щодо спогадів або, коли хочете, слави, такі, як ви і я, що все життя працювали анонімно, можуть бути впевнені в анонімності й після смерті. Ваш Зорге — один з небагатьох винятків, які тільки підтверджують правило…
— Облиште славу й анонімність. Людина має родичів, має друзів, дітей…
— У вас немає дітей. В мене — теж. А як і матимете, що вас цікавить у дітях, друзях, взагалі в інших людях? Вони ніколи не були вашою часткою, саме через те вони не помруть разом з вами, бо не жили з вами, а були тільки випадковими супутниками на випадковому відтинку часу. Та й, кінець кінцем, їхній час ще прийде, і для них також буде відновлено статус-кво, — хочу сказати — одвічність і безмежність смерті.
— Перш ніж прийде смерть, є життя…
— Тільки як перехідна форма до смерті. Життя необхідне природі, оскільки без нього неможливе вмирання. Постійний процес вмирання, процес гниття — оце є життя, перш ніж запанує Велика нудьга.
— Ви смілива людина, Вільяме, а весь час говорите про смерть. Сміливі люди не отруюють себе неминучим. Якщо тільки ви не думаєте, що я боягуз, і не збираєтесь мене лякати…
— Хочу напоумити вас! Нагадати вам, що ви перебуваєте у короткому антракті між двома періодами небуття і що ви маєте право, Майкле, використати цей період для свого власного задоволення.
— Шкодую. Я справді шкодую, що ви марно витратили на мене стільки часу. Але ви великий бос, і я не вірю, що абихто дозволить собі висловити вам догану за цю невдачу…
— Гаразд, Майкле, — знову зітхнув американець, не почувши, здавалось, моєї останньої фрази. — Оскільки ви такий чутливий до теми зрадництва, я пропоную вам останній і справді великодушний варіант: залиште при собі свої відомості. Усі, до найменшої деталі. Не віддавайте жодного факту. Факти ми самі дамо вам і єдине, чого чекатимемо від вас, — вашої думки, вашої поради. Ви станете нашим консультантом, нашою довіреною людиною. Такою довіреною, що ми не завагаємось познайомити вас із секретами, до яких має доступ дуже мало людей…
І, чекаючи моєї відповіді, він подивився на мене сумно й спокійно.
Ось тобі кульмінація спокуси, вершина вербовки. Сеймур штовхає мене до зради з урочистою гарантією не вимагати від мене ніякої зради. І, простягаючи мені руку, щоб вирвати в мене згоду на злочин, в іншій руці він простягає мені ключ до порятунку: переконує мене, що я дістанусь до важливих секретів і, отже, зможу одержати цінний матеріал, який при нагоді передам своїм колишнім шефам і в такий спосіб спокутую зраду, навіть більше, доведу, що вчинив зраду з почуття відданості батьківщині, тобто симулював зраду, по суті здійснивши подвиг, діставшися до секретів ворога.
Сеймур закурив сигарету і відкинувся в кріслі, спокійно очікуючи, поки мої думки пройдуть цей шлях логічних розмірковувань. Щоб не розчаровувати його, я певний час мовчав і лише після того промовив слова, які міг би сказати одразу:
— Ваш останній варіант справді по-новому ставить питання. На жаль, обіцянки, які ви сьогодні даєте мені вголос, завтра тишком-нишком можуть бути порушені…
Й, оскільки американець зібрався заперечити, я пояснив:
— Не йдеться про вас, Вільяме. Вам особисто я зміг би довіритися, наскільки довір'я взагалі існує в нашій професії. Однак є вищі інстанції.
— Я не обтяжував би себе таким клопотом без попередньої згоди вищих інстанцій, — заперечив Сеймур. — І не в моїх звичках давати обіцянки, які я неспроможний виконати.
— Коли б то так. В усякому разі, ви розумієте, що відповідь, якої ви чекаєте од мене, має вирішальне значення для усієї моєї подальшої долі. Така відповідь вимагає часу на роздуми.
— О, звісно, — кивнув мій співрозмовник. — Можете не відповідати негайно. Ви маєте вільний час, однак саме для роздумів, а не для зволікання.
— Ви самі знаєте, що коли подібне питання поставлено, розв'язання не можна відкладати безконечно.
— Знаю, звичайно, — знову кивнув Сеймур. — Але мені особливо приємно, що й ви знаєте це. Наскільки, з одного боку, вигідно, настільки з іншого — досадно грати з людиною, яка навіть не володіє правилами гри. — І, простягнувши руку до пляшки, американець запитав:
— Ще по чарці?
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Вулиця довга й нудна, як і кожна міська вулиця у неділю по обіді, коли вечірнє пожвавлення ще не замінило святкової летаргії ситної їжі та нікчемних телевізійних передач. Зачинені магазини, порожні кафе й подружні пари, що іноді зупиняються перед вітринами, аби без найменшого внутрішнього переконання обговорити якості товарів, яких вони ніколи не куплять.