Одне слово, обстановка надто сіра, щоб вона могла відвернути мене від розмови з Сеймуром, яку я вів уперто, хоч і подумки.
«Правила гри? — питав я з неприхованим сарказмом. — Вони мені справді добре відомі, дорогий Вільяме, — продовжував я ще саркастичніше. — І не тільки класичні, але й новочасні, що їх ви зараз вводите в дію цілком на свою користь. Бо зараз ви диктуєте правила гри» а я змушений лише підкорятися і сидіти на місці мерця або, коли хочете, того, хто програє, бо я втрачаю темп».
Далі всі можливі варіанти гри добре відомі, включаючи й можливе блефування обох партнерів. Остання пропозиція американця не позбавлена привабливості, і він це прекрасно знає. Але він знає і те, що коли я не захотів стати зрадником, я ніколи не вдамся до самовільних дій. Можливість проникнути у ворожу розвідку, щоб прислужитися своїй, на перший погляд видається дуже спокусливою, однак чи вона спокуслива, корисна, своєчасна, — такі речі вирішують вищі інстанції. Отже, Сеймур найперше мусить встановити, чи не спробую я через відповідні канали зв'язатися з Центром, щоб одержати дальші інструкції. А це значить, що я знову потраплю під опіку, і цього разу вона, певно, буде далеко пильнішою й підступнішою, взагалі опікою американського типу.
Звичайно, в даний момент мене турбує не проблема зв'язку з Центром. Навіть коли мене й засічуть під час спроби такого контакту, це зовсім не означає, що мене неодмінно ліквідують чи нейтралізують у якийсь спосіб. Сеймур може й далі удавати людину, яка мені довіряє, і навіть ввести мене на обіцяну посаду чи то з метою використати мене для передачі фальшивих відомостей, чи то з наміром продовжувати обробку. Але цей варіант зараз не має значення, оскільки я взагалі не збираюсь зв'язуватись із Центром і доповідати про пропозицію американця.
Завдання, для якого мене відряджено сюди, сформульовано точно і ніхто не давав мені права відхилятися від нього. Кепсько тільки, що саме здійснення цього завдання опинилося під загрозою провалу. Бо, стежачи за тим, що я й не думаю робити, Сеймур зв'яже мені руки у тих справах, що їх я за всяку ціну мушу виконати. Йому, певно, щастить не тільки в рулетці: навіть і в розвідці його помилковий хід щодо мене може виявитися в кінцевому рахунку виграшним.
Хтось міг би зауважити, що коли я замість затинатися прийняв би, хоч і удавано, пропозицію стати зрадником, це звільнило б мене на певний час від опіки, дозволило б виконати завдання й вислизнути. Небезпечна ілюзія, як сказав би дорогий Вільям. Є пропозиції, які не можна приймати навіть удавано, не тільки з моральних принципів, але і з практичних міркувань. Хоч раз сказавши «так», ти дозволяєш прибрати себе до рук і через дві години вивезти себе у невідомому напрямку.
Звичайно, вони могли б вивезти мене й не чекаючи моєї згоди. На цьому терені й за цих обставин вони мали можливість запроторити мене куди завгодно, як тільки я зійшов з поїзда. Таке вже траплялося, і це я добре знаю, але так само добре знаю і мізерні досягнення організаторів викрадень.
Сеймур, очевидно, не належить до того типу організаторів, які можуть накинути на твоє обличчя носовичок, просочений снотворним, або вивезти тебе у підставному таксі. Хоче він, щоб я став його постійним співробітником чи тимчасовою жертвою, це не має значення, але за всіх умов він хоче запопасти мене добровільно, як людину, що свідомо, хоч і після тривалого вагання, перейшла на інший бік.
Однак смішно покладатися на те, що, ставлячи на моє добровільне рішення, він дасть мені хоч яку-небудь свободу вибору. Свобода вибору в цьому випадку є лише зовнішня і цілком ілюзорна видимість. Усі подальші ходи запрограмовано так, щоб мене позбавити шансів на будь-який інший вихід, крім бажаного Сеймурові.
1 якщо американець все такий же спокійний, ліберальний і навіть великодушний у відносинах зі мною, то тільки завдяки його цілковитій упевненості, що всі виходи добре перекрито, крім того єдиного, до якого обставини неминуче мене підштовхнуть і який, власне, є не виходом, а входом у пастку.
Так, гра справді цілком ясна і її правила теж, і хоча я повторюю для сміливості, що нічого ще не трапилось, я вже відчуваю неприємне враження, ніби перебуваю за два кроки від тієї пастки, форма і розміщення якої мені невідомі. Але два кроки чи три — цю відстань треба використати, щоб зробити щось корисне. Відстрочка зовсім куца: від недільного вечора, коли я вийшов з дому Сеймура, до недільної ночі, у яку я приречений на примусове рандеву з Грейс, обумовлене пошепки під час прощання. Поки за мною ще не стежать, у цей нікчемний відтинок часу треба не попастися й зробити все що слід.