З такими думками я подався до кав'ярні-кондитерської, сів біля хисткого круглого столика й замовив чашку кави. Господарка з добродушним повним обличчям тільки тоді глянула на мене, і це дало мені привід зауважити:
— Сподіваюсь, ви віднесли цукерки…
— Віднесли й принесли, — повідомила жінка, клопочучись біля кавоварки.
— Як це?
— Та ваш приятель не живе там. — І, обернувшись до внутрішнього приміщення, господиня гукнула — Еріку, де ти залишив цукерки?
Початкуючий кур'єр постав у дверях з таким же енергійно закопиленим носом, але зовсім не такий самовпевнений. Він приніс вишукано упаковану коробку, поклав її переді мною на столик і сумно подивився на мене:
— Ніхто не знає цього чоловіка, пане…
— Ти питав у портьє?
— Портьє не було, але я обійшов усі поверхи. Ніде не знають такого…
— Ти дзвонив у всі двері?
— В усі. Квартира по квартирі. Тільки в одній квартирі на шостому поверсі мені не відчинили.
— Невже? У якій саме?
— Квартира праворуч.
— Шкода, — кажу. — А коли в тебе день народження?
— Аж через два місяці.
— Тоді ось тобі подарунок авансом за два місяці.
Малий кур'єр знову подивився на мене, наче перевіряючи, чи не жартую я, а тоді ніяково подякував і забрав коробку.
— Це велика люб'язність з вашого боку, пане, — озвалася усміхнута господарка, яку досі, певно, гнітила думка, що я можу зажадати гроші назад.
Вона принесла мені каву і в несподіваному приступі балакучості довірливо проказала:
— Як на мене, дітей не слід надто балувати.
— Цілком слушно, — погодився я, виймаючи монету.
— О, прошу вас! Хай кава буде за рахунок закладу.
— Гаразді — кивнув я. — Хоч і я не звик, щоб мене балували.
________Наближалася восьма година вечора, але в силу датського небесного розкладу над містом все ще висіли якісь невиразні сутінки.
Шостий поверх праворуч. Двоє вікон цієї квартири темні. Я пройшов у двір. Вікна шостого поверху і з цього боку темні. Повернувся у вестибюль і сів у ліфт.
На дверях квартири — жодного напису. Замок секретний, нової моделі. Перш ніж зайнятися ним, про всяк випадок натискую дзвоник з грубою настирливістю, яку вкладають у цей жест поліцаї і пожежники. Ніякої відповіді.
Замок, як я вже казав, секретний, нової моделі, але це не має значення. У моїй кишені кілька ключів типу «Сезам, відчинися!», здатні упоратися з усіма існуючими моделями.
Операція тривала менше хвилини й пройшла майже безшумно. Я увійшов у темний передпокій і дбайливо замкнув двері за собою. Потім відчинив наступні двері. Крізь два вікна у темне приміщення проникали мерехтливі сутінки. Я вийняв мініатюрний кишеньковий ліхтарик і розпочав побіжний огляд, пильнуючи, щоб промінь ліхтарика не трапив у вікно.
Крім передпокою — хол, спальня, кухня і ванна. Стиль меблів у даний момент мене не цікавив. Орнамент шпалер — також. В усякому разі, обстановка була далеко гірша й зовсім відмінна від софійського апартаменту, куди мене запрошували кілька років тому. Питання в тому, чи господар той самий. Мешканець, мабуть, зовсім невиразний тип, бо єдині сліди його індивідуальності вичерпуються двома майже новими костюмами в шафі й купкою брудної білизни у ванні. Кишені костюмів порожні. Порожньою виявилася й валіза, засунута під ліжко. Втім, не зовсім порожньою: дно валізи встелене старим номером «Вечірніх новин».
Номер цього вечірнього видання, до того ж старий, не справив би ніякого враження у Софії. Однак між Софією і Копенгагеном досить велика відстань. Побачивши пожмаканий і не зовсім чистий шматок паперу, я відразу відчув, що якийсь невидимий благодійник вивільнив мої груди з гіпсу, в який вони були закуті досі. Я вдихнув на повні груди задушливе повітря й опустився в крісло.
Світні стрілки мого годинника показували Точно тридцять п'ять хвилин на дев'яту, коли почулося тихе шарудіння ключа в замку. Відчинилися й зачинилися двері. Відчинилися другі двері, й клацнув вимикач. Зайве додавати, що під сяйвом люстри прибулий одразу помітив мене у кріслі напроти дверей.
Тодоров. Ледве побачивши гостя, він ступив крок назад, але одразу ж застиг, бо ще помітив у моїй руці пістолет. Маузер, дуже плаский і зручний для носіння, оснащений в цей момент глушителем.