Тодоров спробував видушити з своїх зашерхлих губів якусь фразу, але я, не випускаючи пістолета з правиці, підніс палець лівої до вуст: мовчи. Тоді підвівся і зробив йому інший знак, цього разу вже пістолетом: кругом, пішли!
Він на мить завагався, але, будучи кмітливою людиною, швидко збагнув, що зараз не час для вагань. Тому повернувся й покірно рушив у зворотну путь, полишивши на мене клопіт вимкнути світло й зачинити двері.
Я накинув плащ на праву руку так, щоб він прикрив маузер, глушитель якого щільно впирався у бік Тодорова. Ми зійшли сходами пліч-о-пліч, немов добрі друзі.
Виводити Тодорова з квартири було досить рисковано, але й необхідно. У наші дні кожне слово, що злетіло з твоїх уст, перестає бути твоєю власністю. Все одно що випустити коропа у те повне акул озеро, яким став у наші дні ефір. Зажерливі й чутливі механічні вуха, від велетенських споруд до наймініатюрніших апаратів, жадібно полюють за беззахисним блукаючим звуком. Підслухують шифровані і нешифровані міжнародні радіозв'язки, велетенські механізми на кордонах ловлять у свої тенета внутрішні телефонні розмови, незліченні невидимі вуха прислухаються в містах, установах, затишних інтер'єрах приватних будинків. У наш час відверта розмова перетворилася на величезну розкіш. Особливо для таких, як я. І особливо в такий момент, як сьогодні, коли потрібно відверто поговорити з давнім знайомим.
Ньоре Зьогаде не дуже пожвавлена удень, о цій же вечірній порі вона й зовсім безлюдна. Про всяк випадок я спрямував свого супутника на протилежний тротуар, що тягнувся уздовж озера, і тому безпечніший щодо випадкових зустрічей.
— Кожен вигук чи спроба втечі коштуватимуть тобі життя, — неголосно проказав я.
Мої слова звучали зовсім щиро, бо я справді був готовий здійснити свою загрозу, не боячися тих докорів сумління, які довели до божевілля нещасну леді Макбет.
— Не турбуйтеся… заберіть свій пістолет… я сам чекав такої зустрічі… навіть хотів її… — затинаючись вимовив Тодоров.
— Тішуся, що наші бажання збігаються.
— Я теж радий… Хочу сказати, радий, що приїхали саме ви… людина, яка мене знає… яка мене зрозуміє…
Незважаючи на пересохле горло, Тодоров говорив з такою улесливою інтонацією, що я відчув легку нудоту. Це зовсім не зашкодило мені тримати пістолет у попередньому положенні, тобто впритул до ребер давнього знайомого.
Кілька сотень метрів ми подолали у повному мовчанні, коли не рахувати запитання Тодорова: «Куди ви мене ведете?» — на яке я не зволив відповісти.
Тільки коли ми дійшли до входу в Йорстедспарк, я проказав:
— Зайдемо сюди, погуляємо.
Побачивши темний глухий ліс, давній знайомий здригнувся від легко зрозумілого збентеження, але я розсіяв його сумніви, ткнувши його пістолетом. Тодоров неохоче пройшов у ледве прочинені залізні ворота, і ми пішли посипаною піском алеєю.
Йорстедспарк виглядає досить похмуро навіть у літні сонячні ранки. Це дуже обширна і доволі дика місцина: величезні дерева з густим і вологим листям, спадисті галявини, що потопають у глибокій тіні, і ще глибше озеро з чорно-зеленою водою. Тепер у темряві ночі це пустище здається зовсім зловісним, і самотні ліхтарі, розставлені там-тут, не стільки освітлюють пейзаж, скільки роблять його ще непривітнішим.
Ми опинились десь у центрі парку, тобто у найглухішій його частині, коли я показав на лавку і промимрив:
— Посидь тут, відпочинь.
Тодоров виконав розпорядження, і я теж сів, продовжуючи тримати пістолет, прикритий плащем, впритул до його ребер.
— Тут досить вогко, — зауважив мій супутник, ніби ми справді вийшли на прогулянку.
— Шкодую, що піддаю тебе небезпеці застудитися, але квартиру твою напевно підслуховують.
— І я так думаю, — негайно погодився давній знайомий. — Вони знають, що я ніколи не стану їхньою людиною.
— Ні. Вони знають, зрадник завжди залишається зрадником. Ніхто не вірить зрадникам, Тодоров, навіть ті, хто його купив.
— Я не зрадник… Я щирий патріот… Ви прекрасно знаєте, товаришу Боєв…
— По-перше, не смій називати мене «товаришем», а по-друге, не смій називати мене «Боєв». А щодо патріотизму…
Я вийняв з кишені сигарети й запальничку і закурив, не випускаючи пістолета з правиці.
— Я порядний громадянин… ви знаєте… — бурмоче мій співрозмовник, вирішивши замінити надто сильний вираз «щирий патріот» на скромніший титул «порядний громадянин».
— Деякі люди живуть як порядні громадяни тільки тому, що не траплялося випадку піддати випробуванню їхню порядність. Такі люди можуть навіть померти як порядні громадяни, якщо тільки не потраплять у магнітне поле спокус. Однак ти потрапив, Тодоров, і капітулював, і якщо я тут, то не для того, щоб вручати тобі орден за патріотизм, а щоб виконати вирок.