«Сьогодні чудовий день».
«Чудовий», — відповів я.
«Але якраз для вас цей день не дуже гарний, гер Тодоров. Вашого друга Соколова знайшли сьогодні вранці саме на цьому шосе, уздовж якого ми зараз їдемо».
Подивився на мене й засміявся, ніби нічого і не сказав, але мене скорчило так, немов я ускочив в окріп.
«Найгірше, гер Тодоров, що це вбивство вчинили ви».
«Хто ви такий? — сказав я. — І що це за брехня, яку ви мені підсовуєте? Як я міг вчинити вбивство на шосе, коли у той час був за десятки кілометрів від нього?»
«У судовій процедурі, гер Тодоров, як ви знаєте, важать не факти, а докази. Ніхто не доведе, де ви перебували у той фатальний момент, зате є невідпорні докази, що вбивство вчинено вами. Воно вчинено вашим кишеньковим ножем, отим, альпійським, з кістяним держаком, і на ньому лишилися відбитки ваших пальців».
По цих словах мені стало все ясно. Я завжди возив з собою у валізі невеличкий складаний ніж, точно такий ніж, з держаком з оленячого рогу, і ці типи, мабуть, витягли його з валізи, щоб пізніше пред'явити мені як речовий доказ вбивства.
«Чого ви хочете од мене?» — питаю.
«Трохи здорового глузду, нічого більше, гер Тодоров. По-перше, не робіть спроби сісти на пором й переїхати кордон, бо на Рьодбі вже стоять поліцейські пости. По-друге, озбройтеся свідомістю, що віднині ви переходите на іншу роботу. На роботу до нас. Ми пропонуємо вам, порятунок, гер Тодоров, у цей важкий для вас час. Однак порятунок, як і все інше на цьому світі, можна дістати лише за відповідну ціну. Ми не маємо жодного наміру рятувати падлюк і дворушників, бо падлюки і дворушники нам не потрібні. Ми хочемо за наш дружній жест дістати докази повної щирості. Ми задамо вам ряд запитань, ви будете такі ласкаві відповісти на них точно й вичерпно. Щирість — це дуже скромна ціна, якої ми бажаємо за нашу величезну послугу. Так що використайте недовгий час до наступної станції і зробіть вільний вибір між службою, яку ми вам пропонуємо, й дожиттєвим ув'язненням, яке вам запропонують датські власті, коли, звісно, не віддадуть перевагу смертному вироку».
Це був шантаж, але що я міг вдіяти? Опиратися? Зволікати? Опирався й зволікав аж до Рьодбі. Говорив, що я не винен, ніби вони не знали цього краще за мене. Пояснював, що я не та людина, за яку вони мене вважають, і що я неспроможен дати їм жодних відомостей. Викручувався усіма можливими способами, але що я міг вчинити, коли мене здорово притисли й сила була на їхньому боці?
«Нам добре відомо, хто ви, гер Тодоров, — наполегливо повторював той. — І не хвилюйтеся: ми не зажадаємо од вас нічого більше за те, що ви знаєте. А до того всього ми виявимо до вас більшу щедрість, ніж ви самі виявили до нещасного Соколова».
Коли мй прибули в Рьодбі, він показав мені поліцая на пероні і сказав:
«Час для розмірковувань вичерпався, гер Тодоров. Відстрочка діяла до цього моменту. Вам залишається рівно одна хвилина, щоб прийняти мою пропозицію або відкинути її».
Що я міг вдіяти, крім того, щоб прийняти пропозицію? І що страшного в тому, що я прийняв її!' — мій супутник урвав свою розповідь якраз на вузловому моменті і подивився на мене.
— Облиште аналізи, — відказав я, — і дотримуйтесь фактів.
— Факт у тому, що я прийняв.
— Прийняв що?
— Прийняв пропозицію стати зрадником. Але ж це зовсім дурна історія, товаришу Боєв…
— Тс-с!
— … Абсолютно дурна історія, бо кого і як я можу зрадити, коли я нічого не знаю, коли я не в курсі, ви знаєте це найкраще, що я зовсім не в курсі…
Він замовк на мить, здавалося, для того, щоб роздивитися краще, як я закурюю сигарету, не випускаючи з рук пістолет.