— Ваш батько перебільшує, — перебиваю її, різко звертаючи в провулок. — І взагалі хтось казав, що героїзм — це яма, в яку людина втрапляє через необережність.
— Це скромність чи скептицизм?
— Швидше реалізм, якщо говорити мовою словника іноземних слів. Куди б ви бажали поїхати?
— Ви мчитесь так шалено — і не знаєте куди? — щиро дивується Ліда.
— Я завжди їжджу навмання.
Цю фразу я також кидаю навмання, і тому вона досить нещира, але дівчина хапається за неї:
— В дослівному чи в переносному розумінні?
— В обох, — продовжую брехати я.
— Я й не припускала, що людина може жити навмання. Тобто така розумна людина, як ви.
— Розумна чи дурна людина — з'ясовується тільки після її смерті, — зауважую я і знову роблю стрімкий поворот, мимовільно відштовхуючи свою супутницю до дверцят.
Виїхали на майдан Кліші, забитий автомобілями. Далеко попереду мерехтить червоне око світлофора. Я прилаштовуюсь до передньої машини і вимикаю швидкість.
— Якщо ви не вмієте жити навмання, то що ж ви тут робитимете? — повертаюсь я до нашої розмови, чекаючи зеленого вогника.
— В мене тут батько…
— Ну й що? Мати ж у Болгарії…
— Я не могла залишатися там… Якщо поводишся вільно і живеш як хочеш, на тебе тичуть пальцями… ображають як хочуть… Потім ця історія з батьковою втечею…
На перехресті спалахує зелене світло. Вмикаю першу швидкість, поки рушать передні машини.
— Розумію, — відповідаю я. — Це єдине виправдання. Ви спробували змінити становище, тікаючи навмання. Як і я.
Автомобілі повільно рушили. За ними просуваємось і ми. Та біля самого перехрестя знову спалахує червоне світло. Зупиняюсь і вимикаю мотор.
— Ви до кого їхали сюди? — запитує Ліда.
— Ні до кого.
— Ви їхали ні до кого, а я до батька — ось у чому різниця, — пояснює вона роздратованим тоном.
— А раніше ви теж жили в батька? — запитую ніби знічев'я.
— Я ніколи не жила в батька. Весь час з матір'ю…
«Тепер ти побачиш різницю, — подумки відповідаю їй. — Можливо, я помиляюся, але гадаю, що скоро ти проклинатимеш свого любого татуся».
— Чому ви спитали, де я жила?
— Просто так. Ви зацікавили мене, — пояснюю, знову вмикаючи першу швидкість.
Цього разу ми встигаємо проскочити майдан і збочуємо з бульвару на площу Пігаль.
— Якщо ви так мною цікавитесь, запросіть мене куди-небудь повечеряти. Я страшенно зголодніла.
— Саме це я й збираюся зробити, ось тільки обмірковую, куди краще податися. О, згадав! Ми поїдемо в затишний ресторанчик на Монмартрі.
Спочатку я був вирішив завести її в звичайну кав'ярню на бульварі й нагодувати квашеною капустою або біфштексом із картоплею. Але зараз міняю свій намір. Зрештою, вона не винна, що її батько скнара, отож нічого метатися на ній.
Залишаючи позаду Пігаль, в'їжджаю на площу Рошешуар і звертаю праворуч на круту вуличку. Невдовзі ми біля ресторану.
Ресторан — друге розчарування після «ягуара». Це невеличкий заклад з подвір'ям-садочком, що причаїлося між сліпих задимлених стін. Жодного натяку на розкіш, якого сподівалася ця дівчина, мріючи про «першу вечерю в Парижі». Я міг би показати їй і шик, бо зараз у мене досить грошей, та не бажаю удавати з себе казкового принца. До того ж у цьому ресторанчику, попри його скромний вигляд, добряче годують.
Смачна їжа і три келихи білого бургундського розсіюють Лідине розчарування. Ми допиваємо каву з лікером «Шартрез», і я розраховуюсь.
— Вже додому? — запитує дівчина, певно, сподіваючись, що я заперечу їй.
Я називаю її «дівчиною» лише тому, що вона незаміжня. А це слово до неї зовсім не пасує.
«Додому, а куди ж іще?» — хочеться відповісти, та в мені знову бере гору поблажливість.
— Можемо поїхати ще куди-небудь, — пропоную їй. — Що ви бажали б побачити?
— Стриптиз! — визивно відповідає вона.
— Гаразд. Я гадав, що стриптиз цікавить лише чоловіків.
— Чому лише чоловіків?
— Бо роздягаються жінки.
— Мене це також цікавить. Вважайте мене розбещеною.
— Я такого не казав, — заспокійливо промовляю я і веду її до «ягуара» надворі.
Я міг би показати їй «Лідо», і вона зі своїми провінційними смаками була б, звичайно, в захопленні від різнобарвних прожекторів та прибраних у рожеве пір'ячко танцівниць, але це не входить у мої плани. Я вже казав, що не хочу скидатись на казкового принца. Тому заводжу її в просякнутий потом і дешевим маслом притон під площею Пігаль, де півдоби показують атракціон і на тісній сцені одна за одною з'являються виснажені жінки, оперуючи, як автомати, своїми туалетами, що перетворилися на дрантя від безперервного скидання й одягання. Найпершою виходить якась перестаріла красуня з вислою плоттю. Вона так трясе грудьми, що припасовані до них китиці метляються з боку на бік. Видовище дуже вульгарне, жінка також вульгарна й відразлива, однак Ліда терпляче вичікує, сподіваючись, що головне буде попереду. Потім вискакує туркеня чи арабка — одне слово, представниця Близького Сходу, яка заробляє гроші на прожиття своїм рухливим тазом і животом. У неї білі дебелі стегна, прикрашені кількома синцями; її звідницький вигляд викликає несвідому огиду. З'являється ще кілька красунь з деформованими фігурами й грубими обличчями, вони трусять бюстами й розсувають стегна, навіть не сподіваючись викликати якесь інше почуття, крім відрази й нудьги.