— Не бійтеся. Я ніколи не мав потягу до скульптури, а ще менше — до пластичних операцій.
Ми дійшли до рогу, на якому треба повертати до «Кодану», коли Грейс зупинила мене:
— Я не хочу йти в кімнату, де нас підслуховують. Підемо кудись в інше місце.
— Куди?
— Куди завгодно… на берег моря… або в парк.
«Здається, парки у цьому місті служать для багатьох справ», — сказав я собі подумки.
Та замість цього промовив:
— Гаразд, візьмемо таксі. Я саме вчора найняв маленьку квартиру. Оскільки ж сьогодні не робочий день, навряд чи вони мали час встановити апаратуру.
За півгодини ми вже були в моїй новій квартирі, тобто у старій і досить занехаяній мансарді. Елегантну даму, проте, здається зовсім не збентежила жалюгідна обстановка.
— Це нагадує мені студентські роки. Господи, яка бідність і який спокій!
— Щастя безтурботних днів.
— Скажіть: щастя днів без Сеймура.
— Для вас ця людина перетворилася на ідею фікс.
— Ця ідея фікс невдовзі стане й вашою.
— Я ще не ухвалив свого рішення, Грейс.
— А! Ви вірите, що маєте право на самостійну ухвалу! Фраза була вимовлена з бентежливою іронією, однак я запитав гостинно:
— Що ви питимете?
— Нічого. І перестаньте заради бога поратися.
Я покірливо і з ледве прихованим задоволенням сів у продавлене крісло, бо в цей час мені справді було не до господарювання. Потім, передчуваючи, що розмова вступає у серйозну фазу, закурив для бадьорості сигарету.
— Ви, може, розраховуєте сісти на літак чи поїзд і утекти в останній момент. Але ви навіть не маєте уявлення про справжній розклад, Майкле. Ви по-дурному стовбичите на пероні вокзалу, звідки вже ніколи більше не відійде жоден поїзд. Останній поїзд, отой, рятівний, відійшов сьогодні по обіді. А інші не передбачаються, повірте мені.
— Даремно ви лякаєте мене, люба, — відказав я, ледве стримуючи позіх. — Я не стирчу ні на якому пероні і не чекаю ніякого поїзда. Тепер мені тут зручніше, ніж будь-де. Особливо після того, як мені пощастило розжитися на цю романтичну мансарду.
— Тоді про який вибір ви говорите? Ви, як останній простак, потрапили в зуби Сеймуру і ще говорите мені про якийсь вибір.
— Однак ви теж запропонували мені дещо. Чи не так?
— Так. І не зважаючи на риск, якому піддала себе, звірилась вам.
— Тоді все гаразд. Я одержав одну пропозицію від Сеймура й одну від вас. А мати свободу вибирати з-поміж двох пропозицій, — хіба це мала розкіш у цьому світі обмежених можливостей?
Жінка замислено дивилася на мене своїми холодними зеленими очима, неначе оцінюючи, що саме приховується за моїми словами поза ораторським вигуком про світ і його можливості. Потім втомлено промовила:
— Все-таки дайте мені що-небудь випити.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Копенгаген — красиве місто. Але кожне місто, навіть найкрасивіше, має свої задні двори. Чому я замешкав саме в одному з тих дворів, то окреме питання.
Я поклав на столик під вікном щойно принесені з пекарні булочки й зазирнув у посудинку-фільтр, яка увінчувала кавник, щоб подивитися, як іде фільтрування. Делікатний процес вже завершився. Паруюча рідина була ароматна й достатньо міцна, судячи з її насиченого чорно-коричневого кольору. Я налив по вінця велику порцелянову чашку, залишену мені завбачливою хазяйкою, і, не сідаючи, узявся до сніданку.
Наскільки пригадую, у мистецтво варити каву мене посвятила Франсуаз. Це сталося на одній затишній віллі у передмісті Афін, де американці, в свою чергу, втаємничували мене у мистецтво шпигунства. Справедливість вимагає визнати, що своїми господарськими здібностями я великою мірою завдячую своїм супротивникам. Одні навчали мене тонкощам шифрування й дешифрування, інші — трюкам подвійної гри, ще інші — правилам світських манер, а ще інші — ідеям буржуазної соціології. І все це викладалося мені зовсім безкоштовно, з єдиним наміром — вивести на правильний шлях, тобто примусити мене стати зрадником.
Сумний краєвид, що відкрився з горищного вікна, поки я пив каву, не могло пожвавити навіть пізнє літнє сонце, яке на диво гріло це північне місто вже другий день поспіль. Поза будинком розкинулось поросле травою пустище, перерізане залізничною колією, якою, судячи по іржі, давно не користувалися. Місцина, де похилилися лише два покинуті бараки, упиралася в розбиту огорожу з купою металобрухту біля неї. Ліворуч од тієї купи відкривалася імпозантна вивіска гаража, де я мав щастя найняти прадіда автомобілів «вольво». Праворуч, трохи скособочена і самотня, наче старечий зуб, стояла висока вузька будівля, на задній сліпій стіні якої ще виднілися великі напівзітерті літери старої реклами. Наскільки я міг розібрати з єдиного знайомого мені слова, написаного найбільшими літерами, це була реклама ощадної каси.