Поки я розкидав дрібні гроші по кафе чи роздивлявся на вітрини, за моєю спиною змінилося троє шпигів, різних за зовнішністю, але однакових за поведінкою. Взагалі стеження ведеться невідступно, однак досить тактовно і не дуже пильно.
Близько другої я прийшов у готель «Кодан», щоб забрати речі і розрахуватися. Припущення, що у портьє я одержу якусь записку від Сеймура або Грейс, не виправдалося. Я сів з валізою у таксі й подався до свого нового помешкання у старій мансарді. Побіжний погляд у заднє вікно переконав мене, що переслідування йде належним чином. Машина, яка їхала назирці, вже не чорний «форд», а чорний «опель-капітан». Ці люди, певно, вирішили не жаліти коштів, аби тільки зі мною нічого не трапилось.
Після короткого відпочинку у домашньому затишку мансарди я надумав ще раз вийти й приділити решту дня базарюванню. Розжившися на квартиру, зовсім нормально, гадаю, поклопотатися і про всяке домашнє начиння.
Отже, неквапно ходжу по квартальних магазинах, супроводжуваний черговим шпигом. Представники датської поліції йшли за мною на відстані п'ятдесят метрів, але люди Сеймура, уражені страшною виразкою нашого часу — недовір'ям, — скоротили дистанцію до тридцяти метрів. Та, заспокоєні моїм безневинним вештанням протягом дня й моїми банальними господарськими клопотами, вони не зловживали недовір'ям настільки, аби ходити за мною і в крамниці.
У щойно придбану нейлонову сітку послідовно лягають дві пляшки віскі, пачка сухих бісквітів, кілька дешевих чарок, маленький віник і пачка цейлонського чаю. Усе це мені зовсім не потрібне, крім хіба що віскі. І вже абсолютно зайва дорога соковижималка. Я взагалі рідко їм фрукти і не маю ані найменшого наміру робити соки, тим більше, що їх досхочу можна придбати у магазинах у такому привабливому вигляді, як вино. Але річ у тім, що саме в магазинчику кухонного обладнання я надибав те, що в цей момент мені найпотрібніше: телефонний апарат, встановлений у такому місці, де його не видно з вулиці.
— Чи можу я зателефонувати? — запитав я, догодивши своєю покупкою чоловікові, що димив сигарою за прилавком.
Він великодушно махнув рукою у куток, вийняв з рота сигару, і на обличчі в нього засяяла посмішка невимовного задоволення. На відміну від жесту, усмішка призначалася не мені. У магазин ввійшла дама середнього віку, бюст якої, проте, значно перевищував середній рівень.
— О, пані Петерсен!.. — привітав її господар і тут же залився люб'язним слововиверженням, яке я не розумів і яке мене не цікавило, бо саме зараз — або вже ніколи — випав момент упоратися з одним із останніх пунктів моєї програми.
— Пане головний директор? — набравши номер, запитав я неголосно. — Вас турбує Зидаров… Сподіваюсь, ви пригадуєте мене… Йдеться про аванс на замовлені товари… Гадаю, що сьогодні ви його одержали… Нічого не одержали до цього моменту?.. В такому разі одержите, певно, завтра або позавтра. Прощавайте.
Я поклав трубку й вислизнув з магазину, навіть не помічений господарем, який продовжував обстрілювати люб'язностями пані Петерсен і поглядами — її ж бюст, на певну взаємну радість.
Після телефонної розмови моє дальше базарювання втратило будь-який смисл. Тому я всівся у маленькій пивниці на майданчику біля автобусної зупинки і з допомогою двох пляшок «Туборгу» проковтнув сухий біфштекс, що правив мені за обід і вечерю одночасно. Крізь вітрину я бачив тільки миршаве листя кількох підстрижених деревець і далі — літери вже знайомого мені заклику «Автомобілі напрокат» над входом у знайомий гараж. Єдина деталь, що в усьому цьому пейзажі заслуговувала на певну увагу, — це постать чоловіка у сірому костюмі, який читав газету, зіпершись на дерево. Постать чергового шпига.
Отже, аванс у триста тисяч доларів не внесено. Попри свою урочисту обіцянку, Тодоров не виконав третє зобов'язання з програми на чотири пункти. У такому разі де гарантії, що він виконає четверте, тобто оте, яке має для мене життєве значення? Гарантій, зрозуміло, немає. Гарантії дають тільки тоді, коли купуєш хатнє начиння, як, наприклад, соковижималку. Коли його притиснуть або коли він вирішить, що це йому вигідно, Тодоров може зразу доповісти де слід про нічну зустріч з товаришем Боєвим, яка сталася проти його бажання. Я покладався тільки на те, що цього ще не сталося і не станеться у найближчі дні. Найбільше я сподівався, що Тодоров утримається від повідомлення про передані мені плівки. Він нічого не вигравав викриттям цієї деталі, і в нього, припускаю, досить глузду, аби зрозуміти, що воно буде для нього рівнозначне самогубству. Що ж до іншого, відтепер це не так важливо, включаючи й долари, хоча їх триста тисяч.