Кельнерка з механічною посмішкою поставила переді мною крем, який я мав легковажність замовити і від якого за два метри запаморочливо пахтіло мигдалем. У цьому місті всі солодощі мають цей аптечно-хімічний запах мигдалю, і не тільки солодощі, але й супи, і навіть деякі м'ясні страви, неначе телят і взагалі худобу відгодовують тут винятково мигдалевими кісточками. Я похмуро колупався у білястому кремі, який своїм запахом нагадував жахливу смерть через отруєння, і водночас розмірковував, що, може, й не варто було ставити перед Тодоровим оте третє завдання — повернути долари. Перш за все гроші така річ, яку, раз узявши, дуже важко повертати. А коли їх узято нечесно, ще важче повертати добровільно. Але є й інше. Злякавшися санкцій за привласнення валюти, Тодоров, певно, міг спокуситися думкою заховатися від нас, змінивши місце проживання. Оскільки ж це не могло статися без відома й згоди його нових шефів, зрадник мусив їх переконати у необхідності переміни. А для цього потрібен мотив. Який же інший мотив міг вигадати цей чоловік, крім реального: «Боєву вдалося мене вистежити, і він погрожував знищити мене». Отак недоречно поставлене третє завдання призводить до провалу гранично важливого — четвертого.
Зрозуміло, міркування цього плану виникли зараз не вперше і не під раптовим впливом мигдалевого крему. Я продумував усі ці варіанти задовго до зустрічі з Тодоровим, але відкладав остаточне рішення до самої зустрічі, покладаючись на враження від неї. І ось коли вирішальний момент настав, у мені несподівано заговорив не розум, а глупство, або, висловлюючись делікатніше, сентиментальність. Сентиментальність не так до трьохсот тисяч, украдених у батьківщини, Як до людини, що втратила батьківщину.
Звісно, я не мав ніяких особливих підстав виявляти сентиментальність до Тодорова. Навпаки. За певних обставин я навіть натиснув би на спусковий гачок, не боячись долі леді Макбет. І все-таки, як би це не було по-ідіотському, виникають моменти, коли ти можеш пожаліти подібного типа без жодної причини, крім тієї, що колись він, як і ти, вважався людиною і болгарином. І я піддався пориву повернути цьому типові людську подобу, вирішив лишити йому останню стежку до порятунку. І жорстоко помилився.
За моєю оцінкою, Тодоров став зрадником не добровільно, а вимушено. Проте вже ставши зрадником і забезпечивши собі певну суму, він, природно, встиг виробити деякі, хоч і мізерні, та привабливі для самого себе, проекти відносно нового життя. Питання полягає в тому, чи буде повторне приневолювання, яке цього разу походить від мене, спроможне відхилити його від егоїстичних і облудних надій та повернути його батьківщині. Звичайно, жалко і прикро силою примушувати людину згадати про батьківщину, однак що ж удієш, коли деякі люди настільки інертні, що тільки примус може підштовхнути їх до певних вчинків і особливо до гарних вчинків. Героїчна ухвала Тодорова повернути триста тисяч доларів логічно привела б його і до важливішої ухвали: самому повернутися на батьківщину. Проте давньому моєму знайомому, видно, забракло сміливості на такі дії. Залишається вірити, що йому забракне сміливості і на інші дії, які зашкодили б мені.
Я повернувся додому, залишив сітку із соковижималкою у маленькій кухні, а тоді всівся у продавлене крісло біля вікна і певний час роздивлявся на оповитий сутінками сумний краєвид зарослого будяками пустища з парканом і брудною задньою стіною, реклама на якій закликає нас до ощадливості. По небу, криваво-червоному під останніми променями сонця, насувалися із заходу важкі фіолетові хмари, сповнені рішимості якнайшвидше відновити порушене статус-кво вологи й ночі. У мансарді поволі темнішало, й гострота мого допитливого погляду також слабшала, і кінець кінцем я спромігся вивільнитися з усіх Моїх клопотів у найпростіший і, певно, єдино можливий спосіб — я заснув.
На щастя чи нещастя, це був не відсвіжуючий глибокий сон забуття, а якийсь уривчастий напівсон, у якому мені ввижалися найрізноманітніші речі, реальні й нереальні, але однаково прикрі й страшні, як отой голий кам'янистий пагорб, через який я мусив пробігти, щоб жбурнути у западину хребта два-три сталевих яйця. Іноді мої повіки через силу розплющувалися і мій слух неуважливо ловив обережні рипучі кроки на сходах. Збентежені темним вікном мансарди й змучені своєю хронічною підозріливістю, мої шпиги, мабуть, добралися аж до дверей, щоб прислухатися й збагнути, чи не вислизнув я непомітно з свого помешкання.
Світні стрілки мого годинника показували пів на десяту, коли я вирішив повністю висвітлити становище. Я підвівся й увімкнув електрику. Скрадливі рипучі кроки поволі віддалялися по сходах. Світла смуга під дверима заспокоїла недовірливих. Я вийняв з валізи невеликий портфель, з яким кілька разів ходив на симпозіум, щоб надати собі соліднішого вигляду. Поклав у нього пачку доларів і ще дещо, а серед того і зручний плаский маузер, що його досі носив під пахвою. Пістолет справді дуже зручний для носіння, і я давно вже звик до його ваги, і зовсім не виключено, що він знадобиться мені найближчим часом, але попри все це доводилося попрощатися з ним. Наявність пістолета у моєму рухомому майні відтепер наражала мене на додатковий риск.