Те, що мусило статися, сталося якраз перед виїздом на набережну. У глибині довгої вулиці, якою я мчав, несподівано виникла чорна машина, обриси якої у дзеркалі були досить чіткі, щоб я міг впізнати нахабний «форд». За мить я вже звернув на причал і, скориставшися безлюддям, натиснув педаль до краю. Попереду над широким каналом, уздовж якого я мчав, перекинувся величезний розвідний міст. Пароплав на Мальмьо відходить точно о шостій і буде біля мосту о шостій десять, тож до зустрічі лишилося три хвилини.
Мотор «вольво» реве напружено, наче я їду не на третій, а на першій швидкості, але стрілка спідометра тремтить на цифрі сто, а це межа можливостей мого старого шарабана. Лише кільканадцять метрів відділяли мене від мосту, коли у дзеркалі знову виникла загрозлива пика «форда». Розміри пики збільшувалися з фантастичною швидкістю, бо водій чорної машини, певно, тримав не менше ста шістдесяти кілометрів на годину, але зараз мені було не до підрахунків. Порівнявшись із мостом, я різко звернув на нього, ледве проскочивши під шлагбаумом, що вже опускався. У поле мого зору одночасно потрапили темна громада пароплава і червоні ребра другого шлагбаума, який повільно опускався на середині мосту.
Я знову до краю натиснув педаль газу, трохи попущену в момент повороту, і стрімголов рвонув уперед, тим більше, що іншого шляху мені не лишалося. Перед очима виник чоловік у темному кашкеті, що дико вимахував руками, ребра шлагбаума, що майже зрівнялися з дахом машини, і несподіваний удар з гострим скрежетом обрушився на дах кузова. Але «вольво» встигло перескочити оту смертельну риску, яка вже розпорола міст, і я, не зменшуючи швидкості й не зважаючи на пронизливе сюрчання, що лунало позад мене, продовжував політ, вискочив на протилежний причал і тільки завертаючи на першу ж вулицю, побачив підняті у небо два крила мосту і завмерлий на протилежному причалі «форд». Між нами усього якихось двісті метрів. Однак це двісті метрів води.
За чверть години я був уже біля «Тіволі», але не з фасаду, а з тилового боку парку. Бульвар на парадному боці надто пожвавлений, а будь-яка випадкова зустріч означала б для мене повний провал. Тилова вулиця зовсім порожня — річ цілком звичайна, бо її огороджують паркани двох парків: «Тіволі» й Скульптурної галереї. Я поставив машину на попередньо обраному місці Це маленька площадка серед високих підрізаних чагарників, яка правила за паркінг Концертного залу й зовсім порожня, оскільки у цей день і час концертів не буває.
Місце зручне, бо «вольво» не видно з вулиці, а я, ставши на дах машини, можу перескочити через стіну у чагарники, які складають частину природного декору «Тіволі». Що я й зробив.
Цей куток парку безлюдний, бо не пропонує жодних атракціонів. Отже, я зовсім непомітно вийшов із заростей на вкриту гравієм алею й попрямував до найближчого павільйону. Ось ми знову серед розваг, де, коли вірити Сеймурові, люди переважно нудьгують. Особисто я маю на нудьгування рівно півгодини, і я присвячую їх богові азарту, оскільки найближчий павільйон заповнюють ротативні машини.
У саду ще світло, чого не можна сказати про приміщення й особливо про куток, де я влаштувався. Гірлянди червоних і жовтих лампочок освітлюють швидше вхід, ніж приміщення, і я, ніким не бентежений, примудряюся програти у затишних напівсутінках жменьку монет, виділених для боротьби з тим міфічним звіром — нудьгою.
________Сьома година, і чоловік у картатому кашкеті стоїть на звичному своєму місці перед входом у «Тіволі». Я наблизився до нього ззаду Г, підійшовши впритул, запитав щось, показуючи план Копенгагена, який тримав у руці. На моє безглузде запитання чоловік відповів також безглуздо, удаючи, що показує щось на плані.
— Я поклав до вашої кишені конверт і квиток на літак, — прошепотів я. — Пакет перешліть негайно, а квиток закомпостуйте на завтрашній вечір і залиште у довідковому бюро. Більше нічого для вас не маю.
— Я також, — відказав він, водячи пальцем по плану.
І ми розійшлися.
За годину я по-дружньому поручкався з Вільямом і сів до столика, який він зайняв перед кафе на площі Ратуші.
— Ви розжилися машиною, а ходите пішки, — зауважив Сеймур, частуючи мене сигаретами.
— Я лишив її за сто метрів звідси, — пояснив я і закурив. Потім додав: — Ваші люди досить оперативні у своїх рапортах.
— Так, не можу поскаржитися.
Й оскільки кельнер вже постав перед нами, американець запитав:
— Що ви будете пити?
— Банальне віскі.
— Чому «банальне»? Принесіть нам дві склянки «Джона Крейбі» восьмирічної витримки, — звернувся Сеймур до офіціанта.