— Оце й усе? — сумно запитує Ліда, щойно спалахує світло.
— Так. Сподобалось?
— Гидота.
— Тоді можемо рушати. Після антракту все почнеться з початку.
Виходимо надвір. Пропахле бензиновим чадом повітря здається мені подихом весняного вітерця після задушливого нікчемного салону.
— Може, пройдемось пішки? — пропоную я.
Вона байдуже знизує плечима. Після третього розчарування її цікавість почала зникати. Йдемо повільно і навмання; за моєю звичкою. Виходимо на Рю-Бланш. У тьмяно-зеленуватому й фіолетовому сяйві барів чатують жінки з фарбованим або знебарвленим волоссям, у вузьких коротеньких сукнях, з сумками під пахвою.
— Може, це й є…
— … повії, — докінчую я.
— Як усе гидко! Прагнеш бачити щось гарне, а навколо одне свинство.
— Не треба мріяти.
— А як інакше жити?
— Дуже просто: хай прикро, зате без розчарувань. Якщо не заперечуєте, вип'ємо кави?
Вона знову байдуже знизує плечима. Заходимо в найближчий бар і сідаємо у першій кабіні. Бар майже порожній, якщо не рахувати двох пар у кабінах і кількох жінок недвозначного фаху, що примостилися біля стойки. Офіціант приймає наше замовлення без ентузіазму: тут не заведено приходити з жінкою. Інакше що робити отим, біля стойки?
— Сподіваюсь, у Парижі не все таке нікчемне, як те, що ви показали мені цього вечора, — майже брутально кидає Ліда, запалюючи запропоновану сигарету.
— Звичайно, ні! Якщо маєте на увазі зовнішній вигляд. А все інше — такі самі ж злидні і в Парижі, і поза Парижем.
— Не знаю, що ви вважаєте злиднями.
— Те, що означає це слово.
— Для мене злидні — це той незатишний ресторанчик, дешеві серветки, подряпані прибори, сморід убогого салончика, потворність і безсоромність тих жінок.
— Зрозуміло, — перебиваю її. — Для вас злидні — це лише фасад. Але справжні злидні за фасадом. Усе купується й продається. Кожен чекає, поки хтось спіткнеться і, якщо може, добиває його. Коли жінка, що торгує собою, не потворна, а вродлива, і заклад, у якому її купують, не смердить потом, а пахне парфумами, — це не змінює становища.
Ліда двома ковтками допиває каву й кидає на мене роздратований погляд.
— Ви надто розумуєте. Можливо, ви кажете щось путнє, але я не люблю філософів. Мене нудить від них.
До речі, я також не терплю розумувань. Від зайвих теревень мене теж нудить, як від обжерливості. І взагалі не знаю, навіщо я марную час із цією юною дурепою.
— Я вас розумію, — киваю головою. — Наступного разу знайдете цікавішого проводиря.
— Так і зроблю, — відрубує вона. — Такого, хто береже свої мудрі думки і має гроші.
Нещасна. Ти сподіваєшся, що таких людей тут до біса, досить лише мати високий бюст.
— Можемо рушати, — сухо пропоную я.
Підводимося й виходимо. Ліда нібито хоче щось сказати, щоб якось загладити свою грубість, та я не дивлюсь на неї і швидко відчиняю дверцята «ягуара». Вона сідає, я хряпаю дверцятами, переходжу на другий бік, сідаю за кермо і зриваю машину з місця. Десять хвилин карколомної їзди спорожнілими вулицями — і ми на Рю-де-Прованс. Виходжу з машини, з такою ж сухою ввічливістю одчиняю дверцята, допомагаючи пані вийти, проводжаю її до дверей і подаю руку. Вона бере її, затримуючи в своїй, та я не виявляю ніякої схильності до зближення.
— Я була нестерпною, — несподівано каже вона, благально дивлячись на мене.
«Тільки не зарюмсай», — проноситься в голові думка.
— Не хотіла вас образити…
«Цього тобі й не вдалося», — подумки заспокоюю її.
— Просто я все уявляла собі інакше… Зовсім інакше…
— Ми завжди щось уявляємо собі інакше, — кажу їй, ризикуючи знову бути названим філософом. — Можливо, все лихо в тому, що зараз у мене мало грошей. Вибачайте, не хочу видатись брутальним, але таких прибутків, як ваш батько, я не маю…