— Восьмирічне наллють з тієї ж пляшки, як і будь-яке інше, — зауважив я, коли кельнер пішов. — Тільки ціна буде вищою.
— І наше самопочуття! — додав Сеймур.
— Моє справді потребує деякого підвищення. Особливо після тортур, яким піддають мене ваші люди.
— Звичайна рутина, — знизав плечима Вільям. — Не припускав, що такі речі можуть справляти на вас враження.
— У принципі ні. Але коли це робиться за вашим наказом… за наказом людини, яка переконувала мене у повному своєму довір'ї…
— Довір'я у нашому ремеслі, як ви добре знаєте, має певні межі, — нагадав мій співрозмовник. Й оскільки я не відповів, він провадив далі: — Втім, я вдячний вам за те, що ви порушили це питання, бо воно дає мені привід запевнити вас, що стеження за вами вже припинено. Ще тоді, як я одержав останній «рапорт», як ви висловилися, я розформував групу.
— Відновлення довіри?
— Ні. З'ясування фактів.
— З'ясування фактів?
— Саме так. Переслідування мало на меті перевірити, чи не спробуєте ви одірватися од спостереження хоч на короткий час. Ви зробили таку спробу. І для мене особисто цього цілком вистачить. Я навіть не потребую додаткових подробиць про те, як ви використали останні години. Ясно?
Я ствердно кивнув і машинально взяв склянку, яку саме в цю мить кельнер поставив переді мною. Сеймур зовсім прозоро натякнув на те, що я зник, аби одержати від когось якісь інструкції. Отже, не моя справа переконувати його, що я зникав не для одержання, а для передачі матеріалів.
«Джон Крейбі» восьмирічної витримки. Може, й справді восьмирічної, що з того? Навряд чи я доведу свого противника до банкрутства споживанням віскі навіть сторічного. Найважливіше, що блокаду знято, якщо її справді знято.
— Як вам подобається? — люб'язно запитав американець, відставивши склянку й знову затиснувши губами сигарету.
— Нагадує моє перебування у цьому місті. На перший погляд нічого особливого, а по суті сповнене підступних наслідків.
— Ви вже мене випереджаєте у песимізмі, — усміхнувся Вільям. — Справи зовсім не такі похмурі, як здаються. Навіть навпаки. — І, несподівано змінивши тему, запитав: — Ви найняли нову квартиру? І, наскільки я зрозумів, того ж дня показували її Грейс?
— Так. Сподіваюсь, що це вас не дратує?
— Ні, звичайно. Коли йдеться про Грейс, вона дратує мене найперше своєю зовнішністю.
— Невже? А мені здавалося, що зовнішність Грейс зараз привабливіша, ніж досі…
— Справді. Але саме це мене й дратує, — перебив Сеймур. — У світі, де зовнішність більшості жінок демонструє саморекламу і самопропонування, я рішуче віддаю перевагу стриманому одягу.
— Це справа смаку…
— Справа розуміння, — поправив мене американець. — Жінка настільки низькоякісний продукт, що коли вона перестане здаватися недосяжною, одразу втратить звабну силу.
— Чи варто звертати увагу на такі дрібниці, як модна сукня? — докинув я примирливо.
— Дрібниці перестають бути дрібницями, коли стають ознакою чогось більш істотного. Важлива не сукня, а те, що ховається під нею.
— Відомо, що може ховатися під сукнею.
— Так, але в даному разі, крім тіла, під. нею ховається й зміна у психіці. Щиро кажучи, я вважав, що Грейс більш стійка до впливів.
— Поганих впливів…
— Впливів, відмінних від моїх, — знову поправив мене Сеймур. Він задивився на фасад Ратуші, яскраво освітлений прихованими прожекторами, який нагадував театральну декорацію на нічному тлі. Я також подивився туди і, може, тільки в цю мить усвідомив, де саме я зараз перебуваю і наскільки примарно і туманно мені бачиться все, що мене оточує протягом останніх днів. Усе, крім окремих елементів, необхідних для певних дій.
Гостроверха дзвіниця височіла, масивна й сувора, врізана у чорно-червоне, мутне від неонових відблисків небо, і в моїй голові майнув непотрібний і блідий спогад про один з попередніх вечорів біля цієї башти, про літак, що гудів над головою, й сумні слова Грейс, Грейс, про яку ми говоримо й нині, хоча думаємо про інше.
Втім, здається, Сеймур не думає про інше, принаймні зараз. Він одвів погляд од Ратуші і, схилившись над столом, несподівано звернувся до мене в пориві, зовсім не звичнім для нього.
— Знаєте, Майкле, мені весь час здається, що навколо мене усе рушиться. Тільки простягни руку до чогось, як воно розсипається на порох, немов у кошмарі: ідеали, у які я вірив, любов, яку я відчув, жінка, яку виховав, друг, якого зустрічав, — усе розсипається на порох… Життя — мов кошмар міражів, що негайно розвіюються, тільки-но до них наблизишся…