На трохи похмурому, як завжди, обличчі Сеймура справді читалась гіркота чи біль.
— Це залежить від того, як ви наближаєтесь до них… З яким почуттям наближаєтесь… Ви випромінюєте небезпечний струм, Вільяме.
— Я? А хіба ви не такий? Чи ви пізнали віру, кохання, дружбу? Тільки не читайте мені нотацій, а відверто скажіть: пізнали чи ні?
— А що з того, пізнав чи ні? Що може довести один окремий випадок — щасливий чи нещасний?
— Не викручуйтесь. Скажіть одверто або замовкніть.
— Гадаю, що я пізнав тільки одне, Вільяме, — шлях. Битий шлях, який не вислизає з-під моїх ніг, з якого ясно видно мету, на якому зустрічаєш тільки близьких людей: одних наздоганяєш ти, інші випереджають тебе… але вони всі отут, навколо тебе, і не розвіюються, коли ти наближаєшся до них…
— Слова… — перебив мене Сеймур. — Як і завжди, слова… Втім, ви відповіли мені. Ви несете у собі таку саму порожнечу, як і я, однак боїтеся побачити її і, щоб не бачити, заповнюєте її словами.
— Хай буде так, якщо це може заспокоїти вас.
— А хіба ви не розумієте, що це саме так?
— Ні. Й оскільки ваше запитання належить до тих, якими не варто дурити один одного, скажу вам відверто: я справді відчуваю моменти порожнечі. І не маю ніякого бажання приховувати їх від себе. Ви прекрасно знаєте, що людина не може приховати від себе те, що їй болить. Як приховати оте, що болить? Тільки для мене це випадкові моменти, хворобливі прояви загалом здорового і щільно заповненого життя. А для вас, видно, усе навпаки.
Сеймур замислено подивився на мене, але нічого не сказав. Потім закурив нову сигарету й потягнувся до склянки.
— Якщо ваші слова щирі, ви справді щаслива людина, Майкле.
— Хочете сказати — «дурна».
— Не хочу сказати саме це, однак…
— … однак, може, ви маєте рацію. Я справді не звик і не вмію невпинно думати, як ви, про всі можливі аспекти буття.
— Так, огидна звичка, — зовсім несподівано погодився американець.
— Чому? Мені здається, що вам ця звичка подобається.
— Тільки як спосіб вбивати нудьгу. Дехто, нервуючись, гризе нігті, а я думаю. На жаль, мислення значно небезпечніше за обгризання нігтів. І коли б це приносило радість, я мусив би плавати в суцільному блаженстві. Мислення завжди — аналіз, а аналіз — завжди дисекція, розтин, умертвлення, тобто руйнування джерела задоволення. Коли ви почнете думати, які мікроорганізми кишать у цій сигареті, яка ферментація і яке гниття відбуваються в ній, певен, що ви більше не візьмете її до рота. Чи не так?
— Припускаю, що для вас усе це складається саме так. Ваше мислення служить не для розуміння явищ, а для їх знищення. Ваші хірургічні операції покликані не лікувати, а умертвляти. Ви скаржитесь, що тримаєте в руках одні лише трупи, але не завдаєте собі клопоту подумати, що всі ці трупи — ваша справа. Може, я висловлююсь надто грубо, однак…
— Чому ж? Навпаки! — великодушно махнув рукою Сеймур.
Оскільки ж я замовк, він зауважив:
— У вас немає жодного шансу переконати мене, Майкле, і все-таки мушу визнати, що ваші розмови приносять мені певне задоволення, може, саме завдяки своїй грубості і наївній переконаності. Це відсвіжує, примушує мене знову переоцінити деякі істини, яких я давно дійшов і які давно остогидли. Звичайно, гіркі істини завжди залишаються істинами, але зараз ваш наївний оптимізм справді діє на мене тонізуюче.
— Мерсі.
— Я кажу це не для того, щоб вас образити. Просто ми з вами влаштовані зовсім по-різному, і мене особисто це аж ніяк не хвилює. Скажу вам навіть, що цілком свідомо не бачився з вами два дні, аби з'ясувати, чи буде мені бракувати вас. І встановив, що таки бракує!
Сеймур зробив знак кельнеру, однак той лише кивнув у відповідь, бо саме розраховувався за сусіднім столиком.
— Я від самого початку підозрював, що ви зустрічаєтесь зі мною виключно з дружніх почуттів, — пробурмотів я.
— Ні, не виключно. Деякі з наших зустрічей, як і оця, не є наслідком лише дружніх почуттів, і, як ви, певно, самі збагнули, мене важко зарахувати до людей сентиментальних. І все-таки це не перешкоджає дружнім почуттям, принаймні з мого боку, бути реальністю.
«Ну, гаразд, а що з того?» — дозволив я собі заперечити, хоч і в думках. Проте промовив голосно:
— Я не маю підстав сумніватися у ваших словах. Але те, що ви говорили нещодавно — про межі довір'я у нашому ремеслі, — на мій погляд, важить і для дружби.
— Не заперечую, — кивнув Вільям. А по тому наче недоречно запитав: — Хіба ви не запросите мене оглянути вашу нову квартиру? Чи вона тільки для дам?