— Аби ваше бажання. Тільки вона на такому ж рівні, як і моя машина… Зовсім жалюгідна, порівнюючи з вашими палатами.
— Тоді гостинно прошу до моїх палат. Там десять кімнат, з яких вісім для мене зайві. Машин також матимете скільки завгодно. Втім, облишмо поки ці справи…
Останнє зауваження викликала поява кельнера. Сеймур попросив принести дві закорковані пляшки «Джона Крейбі» і, не зважаючи на мої протести, заплатив за них сам.
— Сподіваюсь, двох пляшок нам вистачить. Ви знаєте, я не люблю пияцтва, але подеколи напиваюся до смерті, щоб зненавидіти його ще більше. У тій вашій мансарді є лід?
— Ви склали собі зовсім помилкове уявлення про мою мансарду, коли припускаєте таке.
— Нічого, обійдемося і холодною водою.
Коли людині закортіло упитися, подробиці лишаються на задньому плані.
________— Може, візьмемо мою таратайку, вона сама дорогу знає, — запропонував я, коли ми, озброєні пляшками, вийшли з кафе.
— Гаразд. Тільки привезіть мене назад у місто. Так ви врятуєте мене від необхідності крутити бублика, коли це буде мені заважко.
Мовчки ми подолали сотню метрів до залишеного на бульварі «вольво». Сеймур кинув пляшки на заднє сидіння й сів коло мене. Ми рушили, і щойно перетнули майдан Ратуші, як американець зупинив мене:
— Знаєте, було б шляхетно запросити і Грейс. Жінка не перешкода гулянці, навіть коли ця жінка Грейс.
— Зробіть ласку.
— Тоді зупиніться тут… Я зателефоную з тієї кабіни…
Я поставив машину на єдине вільне місце між припаркованих біля тротуару автомобілів. Сеймур вийшов і подався до телефонної кабіни. Я спостерігав, як він увійшов до кабіни, як набирав номер і як після того повернувся спиною до мене, наче не бажаючи, щоб я відгадав зміст розмови по губах. Атож, у нашому ремеслі довір'я має певні межі.
Незабаром ми знову рушили, швидко проминули все ще пожвавлені й добре освітлені центральні вулиці й опинилися у великому і складному лабіринті кварталів, що передували «моєму» передмістю.
— Сподіваюсь, Грейс не заблукає, — зауважив я, звертаючи у темну й вузьку вулицю. — Я й сам дороги як слід не знаю.
— У таких справах Грейс не помиляється. Вона може сплутати тільки генеральний шлях… Отой ваш Шлях, з великої літери.
Ми поминули похмурий каньйон, у якому опинилися, й завернули в інший. Відколи ми виїхали, я не помітив за собою жодної машини. З усього судячи, американець справді, принаймні на сьогодні, зняв спостереження, перебравши цей клопіт на себе.
— Якої ви, власне, думки про Грейс? — запитав ні в тин ні в ворота Сеймур.
— Якнайкращої.
— Не забувайте, що це я запитую, а не Грейс.
— Якнайкращої, — повторив я. — Справді, вона трохи пригнічена, і в неї негаразд з нервами, попри її зовнішню витримку. Але припускаю, що жінці важко жити біля вас і мати здорові нерви.
Сеймур кинув на мене швидкий погляд і розсміявся своїм несподіваним, трохи хрипким сміхом.
— Що ви маєте на увазі?
— Вашу тиранічну натуру.
— Коли так, то помиляєтесь. Жінки найбільше полюбляють тиранічні натури. Що ж до жіночих нервів, причина звичайно буває досить елементарна, Майкле. Але що ж вдіяти: я приділяю жінці уваги не скільки вона хоче, а скільки заслуговує.
Я не заперечував, оскільки статеве питання не моя галузь, і ми певний час мовчали, поки машина крутилася у лабіринті вузьких вуличок.
— Навіщо ви забилися аж у це передмістя? — запитав американець.
— Бо тут дешевше.
— Коли ж ви найняли нову квартиру, якщо це не секрет?
— У суботу.
— Значить, у суботу ви ще думали, що машкара скромного стипендіата може бути корисною?
І цього разу я не зволив відповісти.
— Ваша версія про роботу в бібліотеці від самого початку була не зовсім переконлива, — знову заговорив Сеймур, забавляючись, видно, тим, що як спеціаліст аналізує дії свого колеги.
Й оскільки я мовчав, він повторив, аби подражнити мене:
— Зізнайтеся, Майкле, версія не дуже переконлива.
— З дорогою душею, тільки і ви дещо визнайте…
— Що саме?
— Коли ви встановили мою справжню особу?
— Як тільки ви зійшли з поїзда, — відповів американець не вагаючись.
— Тому і версія моя здається вам непереконливою.
— Маєте рацію, — кивнув Вільям. — Така невдача може будь-кого спіткати. — І по короткій паузі додав: — Тільки ви навряд чи підозрювали, що ця невдача стала найбільшою удачею у вашому житті.
________— Як бачите, тут досить скромно, — промовив я, увімкнувши світло й уводячи гостя до мансарди.
— І, найголовніше, досить брудно, — кивнув Сеймур.