«Якби вони не надибали портфель на вокзалі, все одно підкинули б речові докази у готель, у мансарду, куди завгодно», — хотів сказати я, та несподівано усвідомив, що втратив голос і не можу вимовити ані слова.
«Я говоритиму, хоч і без голосу, — сказав сам собі. — Генерал спостережливий, він зрозуміє мене по губах».
Однак генерал навіть не звернув уваги на болісні порухи моїх уст і знову докірливо запитав:
— А навіщо ти зняв піджак? Було тобі спечно, так? Так. Спека неприємна річ. Але ж є ще неприємніші речі.
«Я не припускав, що Сеймур кишеньковий злодій», — знову спробував я вимовити, але й цього разу жоден звук не вихопився з горлянки.
— Маленькі камінці, Боєв, маленькі камінці!.. — невдоволено проказав шеф. І згодом замислено додав — Подивимось, як можна врятувати тебе.
— Та я вже тут! — закричав я на повну силу, з жахом розуміючи, що з моєї горлянки виривається майже нечленоподільне харчання. — Питання тільки в тому, як легалізувати моє повернення!
— Так, але як же його легалізувати? — заперечив генерал, відгадавши нарешті мої слова. — Ти вже датський підданий!
Остання фраза примусила мене так здригнутися, що я прокинувся й розплющив очі, якийсь час безтямно дивлячись на темні гнилі дошки над головою. Дощ періщив з рівним шумом, а вітер то свистів у шпаринах, то затихав, немов переводячи подих.
Думка, що я не датський підданий, трохи просвіжила мені голову, але не змогла прогнати іншу думку, яка гнітила мене вже другий день. Не дивно, коли в Центрі повірять, що я ліквідував Тодорова. Мої взаємини з Тодоровим, напевно, відомі генералові, як відомі і два-три моїх самовільних вчинки у минулому, пов'язані З нещасливим збігом обставин. Тож не дивно, коли повірять, що я вирішив звести рахунки з Тодоровим. Це, звісно, не відіб'ється на рятувальній акції, але все-таки неприємно, коли тебе підозрюють у злочині, якого ти не чинив.
Власне, я познайомився з Тодоровим через Маргариту. А Маргарита…
Я примружив очі, нібито для того, щоб краще пригадати отой день, коли вперше побачив її. То був осінній, дощовий і брудний день, як і сьогодні, і я пішов у Столичне управління, щоб побачитися з своїм колишнім колегою.
Коли я увійшов до секретарки мого колеги, її не було в кімнаті. Я сів і, перш ніж узяти зі столика газету, поглянув на дівчину, яка стояла біля вікна, певно, викликана сюди у якійсь справі
Дівчина дивилася у вікно, і я не міг бачити її обличчя, тому знову потягнувся до газет, бо стара газета все одно цікавіша за жіночу спину, загорнуту в плащ. А в той момент я помітив, що плечі дівчини здригаються. Я підвівся й підійшов до вікна.
— Чому ви плачете? Що трапилося?
Замість відповісти на цей вияв уваги дівчина заплакала ще сильніше. Я замовк і закурив сигарету, чекаючи, поки минеться криза. Обличчя незнайомки припухло, як можна було помітити, коли вона опускала носовичок, яким утирала сльози. Ніс почервонів, а очей взагалі не видно з-під мокрих вій. Хочу сказати, що я звернув увагу на дівчину зовсім не через її красу. Але в її обличчі було щось болісне й по-дитячому безпорадне, і дівчина, попри свій високий зріст, бозна-чому нагадувала мені маленьку дівчинку, яку покарали чи вигнали зі школи.
Приступ почав вщухати, і я вже сподівався почути у паузах між схлипуваннями якусь жалісну історію, коли з кабінету шефа вийшла секретарка і, помітивши мене, промовила:
— А, товаришу Боєві Начальник саме запитував про вас. Прошу!
Я увійшов і після неминучих: «Куди це ти подівся, Боєві» та «Що нового?» — поцікавився:
— Що це за дівчина плаче там?
— «Дівчина»? — звів брови мій друг. — Вона така ж дівчина, як я Дід Мороз.
— Ну, раз у житті можеш стати і Дідом Морозом. Ти не дуже гримай на дівчину.
— Чи тобі нема чого робити, що втручаєшся у чужі справи? — вигукнув начальник з удаваною суворістю. Потім натис дзвінок і наказав секретарці: — Хай зайде громадянка. — А мені докинув — Зараз побачиш, що це за дівчина.
Дівчина увійшла, і у виразі її засмученого обличчя можна було прочитати дві третини страху і третину надії. Страх пояснювався присутністю начальника, а надія — моєю присутністю.
— Маргарита Денева… — промовив сухим службовим голосом мій приятель, і я вперше почув це ім'я.
— Так, — прошепотіла дівчина так само беззвучно, як я розмовляю у своїх кошмарах.
— Всупереч моєму попередженню у своїх свідченнях ви не викладали факти, а приховували їх.
Незнайомка мовчала, похнюпившись.
— Вона просто економить факти, — повідомив мене начальник.