Протягом чотирьох минулих днів я усього двічі насмілився піти до передмістя, щоб купити ковбаси і хліба. Не забував я, звісно, купувати й газети. Під час першої мандрівки я з'ясував, що повідомлення з приводу моєї персони зменшилися до десятирядкової інформації серед кримінальної хроніки на п'ятій сторінці. Вдруге я не знайшов ані словечка, пов'язаного з розшуками Коєва-убивці. Усе йшло своїм звичним робом. Моя слава убивці потьмарилася і от-от мала зовсім розвіятися. Якщо тільки це мовчання не є підступним задумом.
І ось нарешті знову настав вівторок.
Снідаючи останнім куснем хліба й останнім шматочком поганої ковбаси, я старанно обмірковував, як найбезпечніше дістатися в обумовлений час до «Тіволі». Вирішив відмовитися від поїздки автобусом. Адже автобус проходить по найбільших вулицях і надто часто зупиняється на них. Краще пройти кілька кілометрів пішки, обираючи бічні вулиці. Я вирушу десь о п'ятій годині, щоб не чекати в місті і не огинатися у центрі довше ніж потрібно.
Мій комбінезон, вже без додаткових зусиль, набув досить-таки жалюгідного вигляду. Обличчя обросло бородою. Недоїдання, сподіваюсь, також додало дещицю у зміну моєї зовнішності. Якщо мене не спіткає якийсь нещасливий випадок, я маю всі шанси уподібнитися до одного з численних італійських чи югославських пришельців, які заробляють собі на хліб у місті, де місцеві жителі цураються важкої роботи.
Незадовго до п'ятої я зняв комбінезон і вивільнився від зогріваючих компресів з газетного паперу. Потім знову вдягнувся, сподіваючись, що хода зігріє мене, й подався під дощем до шосе.
Через дві години я був на Вестерброгаде. Саме час, коли, на щастя чи нещастя, вулиці найбільш пожвавлені. Я йшов у натовпі, намагаючись триматися попід стінами й приховувати обличчя від сяйва вже запалених неонових реклам. Після цілого тижня самоти в бараці на болоті мені здавалося, що я несподівано потрапив у якийсь нереальний світ. У світ, де нічого не трапляється, у світ поза часом і простором, де розкішні авто так само мчать вулицями, де жінки так само роздають свої тіла, загорнуті в елегантні упаковки, а магазини приваблюють покупців різноколірними безшумними вибухами своїх реклам.
«Вівторок — поганий день, — думав я неуважливо, човгаючи попід стінами. — Хто це вигадав? Для тебе поганий, а для мене — добрий. Можливо, навіть найкращий».
Цифра сім також зажила поганої слави, але й тут я ладен посперечатися, бо о сьомій вже починає сутеніти і оцей початок сутінок є для мене єдиним прикриттям на залюдненій вулиці.
Отже, була рівно сьома, коли я підійшов до «Тіволі» й швидко оглянув місце, де мав стояти чоловік у кашкеті і з авіаційною сумкою в руці. Але чоловіка не було ні там, ні поряд.
«Певно, трохи запізнюється, — сказав я сам собі, йдучи до майдану Ратуші. — Непередбачені випадки трапляються навіть з людьми, що виконують функції поштової скриньки».
Я дійшов до кафе, де ми востаннє сиділи з американцем, і повернув назад. Знову підійшов до «Тіволі», але й цього разу чоловіка ніде не видно.
Десять хвилин на восьму. Марно товктися тут довше, бо поштова скринька або має бути о сьомій, або взагалі не з'явиться. І все-таки про всяк випадок я зробив ще два кола, перш ніж наважився піти з бульвару і податися бічними вулицями назад до гнилого барака й самоти, туди далеко, до похмурого заміського пустирища.
«Що ж поробиш, — сказав сам собі заспокійливо. — Бувало й гірше. Риск».
Але у ту мить почувся знайомий хрипкуватий голос: «Ви вже поза професією, Майкле, для своїх ви вже зрадник. Ви поза професією, і вам нема на кого розраховувати ні тут, ні деінде».
________Хоча я досить недовірливий, я чекав цього вівторка з такою довірою, що навіть не подумав про те, як діяти далі, коли вівторок справді виявиться поганим днем.
Думка про оте «далі» виникла в мене заледве тоді, коли на якійсь маленькій вуличці я купував собі харч. Досі я не звертав особливої уваги на те, що в кишені залишилося усього чотири крони, бо навіщо мені крони, раз я дожив до вівторка. Купив два буханці по півтори крони, і мої грошові резерви зменшилися до кількох бронзових монет, на які нічого вже не купиш.
Я вийшов з крамнички, і першим моїм поривом було відламати скоринку від буханця, бо протягом цілого дня я не мав у роті й макового зерняти, коли не рахувати убогого сніданку. Однак я вже отямився від потрясіння, і розсудливість повернулась до мене. «На сьогодні їжі не буде! — сухо повідомив я отій легковажній і упертій істоті, яку кожен з нас носить у собі. — їжі мусить вистачити принаймні на два дні».
«Ну й що, коли вистачить на два дні? — озвалася в мені ота вередлива особа. — А як ти проживеш інші п'ять днів, до вівторка? І взагалі звідки ти взяв, що наступний вівторок буде кращий за сьогоднішній?»