Борислав, хоч і говорив у неозначеній особі, очевидно, звертався до мого колишнього шефа, але той був досить витриманий, щоб заходити у зайві дискусії.
«Що стосується поставленої Тодорову вимоги повернути гроші, вона справді здається мені недоречною, — вів далі Борислав. — Не бачу тільки, чи змінилося б становище, коли Боєв не поставив би цієї вимоги. Серйозно наляканий (а про мене, його слід було налякати), Тодоров усе одно звернувся б до своїх шефів, отже, питання про долари не має значення. Кажуть, що Боєв не забезпечив свій відступ. А в який спосіб він міг би його забезпечити? Виїхати наступного дня з плівками у кишені, щоб наразити на зайвий риск не тільки себе, але й плівки? Або відкласти зустріч з Тодоровим, поставивши під сумнів саму можливість цієї зустрічі? Адже за певних обставин зустрічі відбуваються не тоді, коли нам хочеться, а коли це можливо. І якщо вже говорити про авантюру, то ось вам найлегковажніша авантюра: пропустити винятково важливу зустріч під тим приводом, що ти не готовий до неї».
«З твоїх слів витікає, що Боєв не помилявся…» — зауважив колишній мій шеф, коли Борислав замовк.
«Чому ж? Певно, помилки були, але не фатальні, і не через них виникли ускладнення», — заперечив мій друг.
«Як ти можеш довести це?»
«А як ви можете довести протилежне? Припустимо, ви маєте рацію. Припустимо, Боєв зробив те, чого ви бажаєте. Боєв не лякав Тодорова, той цілком добровільно віддав йому плівки, і Сеймур навіть не довідався про зустріч між ними. Ну й що з того? Нічого, зрозуміло. Коли вже американець або його шефи вирішили будь-що прибрати до своїх рук Боєва, вони вчинили б це і не пришиваючи йому вбивства. Як говорив сам Сеймур, за сучасної техніки не важко довести людину до повного кретинізму. І сумні приклади цього вам добре відомі».
«Боєву слід було вислизнути раніше, ніж його прибрали до рук, — наполягав мій колишній шеф. — Він мав чотири квитки, чотири різні шляхи для відступу й попри все це не зміг одірватися од противника. Ось його головна помилка».
«Ти хочеш що-небудь додати?» — звернувся генерал до мене.
«Може, я й справді припустився деяких помилок, — відповів я. — Щоправда, як уже говорив Борислав, коли б я і не припустився їх, результат був би однаковий. І коли вже зайшла мова про наслідки, невже вони такі погані? Секретні документи дійшли до місця призначення. Що ж до мене, я ще живий. І навіть якби й загинув…»
Я замовк і подивився на генерала, бажаючи почути найважливішу для мене оцінку. Та генерал мовчав і також дивився на мене своїми світлими очима, майже непристойно блакитними для генерала. Нарешті він сказав оте, що я сподівався почути:
«Правильно, Боєв. Тільки що ж буде, коли за кожним завданням ми втрачатимемо людину? Ми відряджаємо людей не гинути, а перемагати».
________Загалом кажучи, середа і четвер минули так собі, бідні на хліб і щедрі на роздуми. П'ятниця, однак, виявилася неймовірно довгою. Хліб з'їдено, а всі думки багато разів передумано, відкинуто навіть міркування про доцільність пошуків роботи вантажника на пристані. Приваблива перспектива: заробити за один день стільки, скільки при економному способі життя вистачить на десять днів. Та мені стільки не потрібно — до вівторка лишалося усього п'ять днів. І, крім того, нерозумно було б заради їжі попастися.
Потім у моїй голові майнула ідея продати єдине моє майно — годинник. Це, звісно, не золотий годинник, але йому властива найголовніша для годинника якість — точність. На жаль, нині спроба обміняти непотрібний хронометр на життєво необхідні крони може виявитися фатальною: це радянський годинник.
Останню і зовсім безневинну спокусу також відкинуто. Маю на увазі яблуневі сади, розташовані за кілометр вад мого барака. Бо на фермах завжди люди, і буде надзвичайно прикро попастися на дрібній крадіжці після того, як тебе оголосили небезпечним убивцею.
Тож усю п'ятницю я провів у летаргії й шукав утіхи в думці, що становище могло бути ще гіршим, а раз воно не гірше, то треба тільки радіти. Дощ нарешті перестав, вітер ущух, у хмарах прорізалися віконця синього неба, і навіть сонце, певно, вийшло б, коли б його не прогнали сутінки й ніч.
Суботній день був справді сонячний, і я вирішив, що слід трохи розім'ятися, аби перевірити, чи прогулянка не вгамує почуття голоду. Я вивільнився з газетної білизни і подався до околиці міста. Зробивши обхідний маневр у кілька кілометрів, увійшов у спокійну зелень Королівського парку.
Ні, прогулянка зовсім не вгамовує голод, а тільки посилює його. Я поминув ятку з булочками і солодощами, намагаючись не дивитися на них, але погляд мій уперто звертався до дитячих ласощів, а в голові товклися ідіотські думки: наприклад, вхопити найбільшу булочку й утекти.