Одягнений у поношений вовняний халат вишневого кольору, чоловік переважно читає газету, лежачи на дивані, або неквапливо походжає, ніби вимірюючи кроками довжину холу. Якщо ж не читає й не походжає, то гайнує час за грою в карти. Грою з одним-єдиним партнером — Пеневим.
У Пеневі теж є щось анемічне і хворобливе, але йому ще далеко до старечого віку: за даними, які я вже маю, він тільки-но вступає в сороківку. Що ж стосується даних самого його обличчя, довгастого і безкровного, то вони досить невиразні, так що йому легко можна було б дати на кілька років більше чи менше. Щось гостре є в цьому довгастому обличчі, у різкому зламі брів, у виступаючому, наче пташиний дзьоб, носі, в гострому підборідді і пронизливому погляді невеличких чорних очей. У кутику блідих, безкровних губ завжди висить сигарета. Незапалена сигарета. Іноді він виймає її й кидає у попільничку, але невдовзі бере нову і також, не запалюючи, кладе на звичне місце — в кутик губів. Мабуть, Горанов не дозволяє курити. Або ж лікарі забороняють.
Час від часу старий різко підводить голову і впирається поглядом у вікно, інколи і Пенев дивиться туди ж, немовби за цим темним вікном причаїлося щось невідоме й небажане. Потім гра йде далі. Триває вона звичайно до одинадцятої, після чого обидва кидають карти, а переможений — ще й якісь банкноти. Партнери покидають хол, світло гасне. Спектакль закінчено.
Прикрий і пустопорожній спектакль, якраз у стилі цього тихого й сонного кварталу за Острінгом, де при бажанні можна заспокоїти свої нерви або ще більше розладнати їх. І якраз у стилі цього милого старого Берна, де вулиці порожніють після восьмої і де можлива єдина притичина: Бенато заляпає ваш костюм міланським соусом чи пропалить ваш рукав цигаркою.
Минуло цілих два тижні, й нарешті якось уранці сталося щось незвичайне. У двері до мене подзвонили. Не з чорного входу, куди постачальники приносять продукти, а з парадного.
Відчиняю — переді мною молода дама. Не думайте, що йдеться про самку голлівудського типу, яка звичайно закручує голову героєві. Дама без особливих прикмет, взагалі з тих, яких на вулиці минають, не проводжаючи поглядом. Середній ріст, строгий сірий костюм і не дуже цікаве обличчя, частково сховане за великими димчастими окулярами.
— Я прийшла з приводу квартири, — прозаїчно сповіщає відвідувачка.
— Якої квартири?
— Тієї, яку ви здаєте по найму.
— Немає такої, — відповідаю.
— А об'ява?
— Ах, так, об'ява… Я просто забув зняти її, — кажу, згадавши про маленьку картку над входом до садиби.
— Може, ви все-таки знаєте десь поблизу вільне помешкання… — провадить дама.
— На жаль, не знаю. Було в сусідньому будинку, але також вже зайняте.
— Дивно… А мені казали, що тут повно вільних квартир.
— Поняття не маю. Може, і є, — знехотя мимрю я, поглядаючи на годинник.
Після цього вона киває мені на прощання і йде до свого червоного «фольксвагена», що стоїть перед входом.
Наступний ранок знов починається з незвичайної події. І знову це дзвінок у двері — не з чорного входу, а з парадного. Переді мною знов стоїть дама, однак я не зразу впізнаю у ній вчорашню відвідувачку. Пастельно-фіолетова сукня з дорогого вовняного матеріалу щільно облягає тіло, підкреслюючи привабливі лінії постави і щедрі форми бюста. Обличчя, не прикрите нічним метеликом димчастих окулярів, сяє у чарівній усмішці. Усмішці соковитих губ і чорних очей під темними віями.
— Я знову прийшла з приводу квартири, — повідомляє дама.
— Але ж я сказав, що немає, — відповідаю, намагаючись опам'ятатися від здивування. — Якщо ви помітили, вже й об'яву знято.
— Помітила, правильно, — підтверджує незнайома, осяваючи мене усмішкою. — Але повірте, ніде поблизу не можу знайти чогось підходящого. І оскільки я довідалася, що ви самі… Мене задовольнив би один поверх, навіть у крайньому випадку одна кімната. Отже, я подумала собі, що…
Я також про щось думаю собі, навіть готуюся надати своїй думці словесної форми і випровадити нахабу до дідька, але вона випереджає мене і з тією ж милою усмішкою додає: