— Такого каменя нема.
— А може, і є. Вам краще знати. Я думаю, ви розбираєтесь в дорогоцінних каменях не гірше, ніж в імпресіонізмі.
— Бо це по суті те ж саме — втілення мінливої краси, — відповідає жінка, не змигнувши оком.
— Невже ви в університеті вивчаєте і камені? — безцеремонно продовжую я.
— Камені я вивчала у батькового приятеля, який є власником ювелірної майстерні, — невимушено пояснює Розмарі. — І зовсім не з науковою метою, а просто тому, що вони очі вбирають.
— І чим же, власне, вони приваблюють вас? Красою чи вартістю?
— А чим вас приваблює смажене курча? Приємним смаком чи поживними якостями?
— Все-таки одне з двох мусить домінувати.
— Тоді навіщо зайві запитання? Ясно, що саме домінує. Вона на хвильку замислюється, потім каже іншим тоном:
— Побачивши якось у цього батькового приятеля чудовий безбарвний камінь, я з усією наївністю заявила: «Цей брильянт, напевне, коштує фантастично дорого». На що приятель мого батька добродушно засміявся: «Так, справді коштував би фантастично дорого, якби це був брильянт. Але це білий сапфір». І знаєте, П’єре, тільки він сказав це, як мені здалося, що блиск каменя відразу ж померкнув.
— І приятель вашого батька не спробував реабілітувати камінь у ваших очах?
— Яким чином?
— Подарувати його вам. Розмарі скептично сміється.
— А ви б подарували?
— Негайно. Та я не маю ніякого відношення до каменів. Вона дивиться на мене, потім задумливо каже:
— Цікаво, до чого ви маєте відношення? — Після чого знову міняє тон: — Гадаю, мені вже пора одягатися. Ви не забули, що сьогодні ми йдемо до Флори?
Отже, цього вечора ми у Флори. Вже не пам'ятаю, в котрий раз, тому що наші каре давно стали традиційними й досить частими, а на календарі, незважаючи на лапатий сніг, — початок березня.
Німкеня перетворила цілий поверх у простору вітальню, з'єднавши дві кімнати й обставивши їх зручно, але невибагливо, тобто без надлишку меблів і настільних ламп, який характерний для нашого зеленого холу. І якщо обстановка якоюсь мірою відображає індивідуальність мешканців, то можна було б зробити висновок, що фрау Зайлер належить до жінок здорового практицизму, а не будуарного побуту. Жодних галантних сцен, жодних імпресіоністів. Усі прикраси зводяться до трьох-чотирьох порцелянових статуеток, що стоять на невисокому буфеті; це рекламні подарунки фабрики порцелянових сервізів: Флора представляє фірми, які постачають людству кухонний посуд.
На цей раз гра складається на мою користь — річ досить рідкісна, бо звичайно я програю. Правда, дрібниці, не так, як першого разу.
— Ви повинні б радіти, — втішає мене у таких випадках Бентон. — Це значить, що вам щастить у коханні.
— Не говоріть банальностей, Ральфе, — заперечує Розмарі. — Якщо людина апатична в грі, то вона апатична і в коханні.
Німкеня могла б заперечити, що американець, незважаючи на апатичність у коханні, не апатичний у грі. Але вона не заперечує, хоча й має на це підстави. Наскільки я можу судити з побіжних спостережень, Флора спочатку робила деякі спроби пофліртувати з Бентоном, які, одначе, не вивели його зі стану летаргії. Можливо, він просто не прихильник великих форм.
Отже, гра цього разу складається на мою користь, але найбільші успіхи в мене починаються тоді, коли я сідаю навпроти імпозантної фрау Зайлер, бо робер довгий, у моїх руках майже весь час виявляються добрі карти; Розмарі з Бентоном переходять до відчайдушної оборони, оборона триває навіть тоді, коли вони опиняються в небезпечній зоні; караючі удари невблаганної німкені сипляться один за одним, і колона наших виграшів стає все більше схожою на хмарочос, так що коли нарешті Флора підводить риску й визначає підсумки, — рахівництво завжди покладається на неї, — Ральф змушений визнати, що в своєму житті ще не мав такого нещасливого робера.
— Як бачите, для вас стараюся, мій хлопчику, — бурмоче Флора, і я помічаю, що її очі під впливом тихого внутрішнього задоволення набрали блакитно-синього кольору.
— Цілком природно, — відповідаю, — коли б не такі, як я, ніхто б не купував ваших тарілок, бо вони були б просто непотрібними.
— Думаю, ви помиляєтесь, ставлячи мою симпатію в залежність від своєї торгівлі продовольчими товарами, — додає німкеня і цим ще більше псує настрій Розмарі.
Внаслідок нашого тривалого співжиття Розмарі звикла дивитись на мене до деякої міри як на свою територію, хоча між нами по суті нічого не було, крім пустопорожніх розмов. Але якщо в даний момент Флорині жарти дратують її, то це більше через те, що вона розлючена нещасливим робером. Правда, Розмарі має звичку приховувати свою лють. Коли це не вдається, вона просто трошки гнівається. Якщо ж розлючена не на жарт, то воліє мовчати.