— Не будьте злим, — бурмоче вона, опускаючись на диван. — Ще трохи, і ви звинуватите мене у мазохізмі.
— Чому б і ні? Останнім часом збочення все більше перетворюються у щось нормальне.
— Що вдієш, коли я не можу озброїтися вашою байдужістю і не в силі відмовитись, якщо літній чоловік запрошує мене на чашку чаю.
За моїми особистими спостереженнями, щоб одержати цю чашку чаю, Розмарі досить довго нав'язувалася літньому чоловікові, не раз протягом тижня мило поглядала на нього і без кінця зупинялась побалакати біля огорожі, але це вже деталі.
До деталей можна віднести й ту обставину, що, вирядившись у коротку спідничку в стилі маминої доньки і недбало закинувши ногу на ногу, Розмарі безцеремонно оголила переді мною свої стрункі стегна аж до того місця, де їм природно визначено з'єднуватися. Взагалі з якогось часу у своїй домашній поведінці Розмарі раз у раз дозволяє собі подібні безцеремонності; доходить до того, що часто, коли я сиджу в холі, вона появляється на порозі своєї кімнати у комбінації, навіть у плавках, щоб мені щось сказати, неначе я бездушний предмет або ж безстатева істота. Не знаю, чи вона робить це тому, що справді вважає мене не схильним до пристрастей, чи тому, що має намір перевірити, до якої міри я безпристрасний, але ця розв'язність починає мене дратувати.
— Свого часу ви казали, що не скликаєте гостей, і почали їх скликати, — дорікаю їй.
— О П'єре! Але ж ви самі…
— Ви заявили, що не вішаєтесь на шию хазяїнові, і вже почали, — продовжую я.
— О П'єре! Невже ви вважаєте…
— Так, вважаю. І поза, яку ви зараз прийняли, свідчить, що вам, крім мазохізму, властивий і садизм…
— О П'єре! — втретє повторює Розмарі. — Не виступайте в ролі, яка вам не пасує, й не намагайтеся переконувати мене, ніби я для вас щось більше, ніж співбесідниця знічев'я. Хоч інколи я відчуваю, що ви не потребуєте і співбесідниці.
Вона виголошує цей невеличкий пасаж, навіть не пробуючи змінити визивної пози і не звертаючи уваги, куди спрямований мій погляд. І це ще більше дратує мене. Але жінка, видно, не розуміє цього, або ж, навпаки, чудово розуміє і, начебто прагнучи довести моє роздратування до краю, безсоромно запитує:
— Чого ви приглядаєтесь до мене?
— Це вас бентежить?
— В усякому разі я не люблю, щоб мене вивчали, як предмет. І не можу зрозуміти, чи то ви оцінюєте якість моїх панчіх, чи то хочете збагнути мої численні індивідуальності.
Якби я був Емілем Боєвим, я б щось сказав їй, і на цьому б розмова закінчилась. Оскільки ж я не Еміль Боєв, а П'єр Лоран, то ковтаю пілюлю і спокійно кажу:
— Не думайте, що ви такі вже джунглі.
— Ага! Ви нарешті знайшли провідну нитку. Було б дуже мило, якби ви мені її показали, бо я й сама відчуваю потребу в ній.
— Чому б ні! Вона таїться якраз у цих багатьох індивідуальностях, якими ви оперуєте.
— Сьогодні ви висловлюєтесь дуже неясно.
— Просто боюся вас образити.
— Не бійтесь. Ідіть просто через квіти.
— Навіщо топтати квіти? Ви й самі можете дати відповідь. Знаєте ж причину всякої мімікрії?
— Це й діти знають.
— Ну ось. Провідна нитка — якраз те, що й діти знають. Лише у хамелеона інстинкт діє безпосередньо, а у вас — через кмітливість. Ваша індивідуальність — це голий розрахунок. І цей голий розрахунок маніпулює всіма іншими вашими індивідуальностями. Усі ваші маски, пози й перевтілення керуються досить простою і з ©всім звичайною обчислювальною машиною, яка у вас виконує одночасно і функції мозку, і функції серця.
Байдужість, яка щойно була написана на її обличчі, поступово змінилася певним пожвавленням. Це пожвавлення такого роду, що я б не здивувався, якби вона раптом потягнулась до столика і шпурнула мені в голову кришталеву попільничку. Але, як я вже говорив, коли Розмарі справді розлючена, вона стримується від буйства. Якийсь час вона мовчить, втупивши погляд у свої обтягнуті нейлоном коліна, потім підводить очі й заявляє:
— Того, що ви зараз сказали, я вам ніколи не прощу.
— Я лише повторюю вашу власну теорію про людину-егоїста.
— Ні, того, що ви зараз сказали, я вам ніколи не прощу, — наполягає Розмарі.
— Що саме?
— Оте, про серце.
— Ну, якщо тільки про серце…
Я встаю, щоб відірватися від споглядання цих струнких стегон, і запалюю сигарету. Потім роблю кілька кроків до вікна і задивляюсь у синю ніч, а тим часом краплі дзвінко повторюють одну й ту ж радіограму про настання весни.
— Можливо, я висловилась занадто спрощено. Коли я кажу, що люди егоїсти, то це не означає, що між ними нема різновидностей, — чую я за плечима підкреслено спокійний голос Розмарі. — І якщо груди таких, як ви, набиті лише торговельними пропозиціями і фактурами, то не виключено, що в грудях інших є й серце.