— Он іде Мері Лямур і підморгує тобі, — кажу я Тоні, помітивши імпозантну постать за вітриною кав'ярні.
— Не мели дурниць, — відмахується Тоні. — Мері Лямур не цікавлять такі, як ми з тобою.
— Чому? Невже ми такі потвори?
— Начхати їй на твою вроду. Їй потрібне зовсім інше.
— А знаєш, не така вже вона й погана… Хоч належить до важкої категорії.
Тоні, на диво, утримується від коментарів.
— Ти часом не шукав у ній своє щастя? — наполягаю я.
— Хіба я з глузду з'їхав? Мені, друже, ще не набридло життя.
Відколи розмова точиться довкола Мері, Тоні, хоч як він уже набрався, притишив голос і час від часу зиркає на стіл, де сидять Ворон і Вуж.
— Що ти цим хочеш сказати? — ніби не розумію я.
— А те, що коли ти спробуєш перевірити своє щастя на Мері і Димов спіймає тебе, — тобі не зарадить і французька поліція.
Літній гарсон проходить повз нас із порожньою тацею. Тоні перепиняє його рукою.
— Вороне, вип'єте ще по одній?
— Якщо пригостиш, — непривітно відповідає Ворон.
— Два мартіні й два великих вина! — замовляє Тоні. Потім, спершись ліктями на стіл, утуплює в мене каламутні очі. — Ти мене, друже, не підбивай: кажеш про Мері, а думаєш про іншу.
— І гадки не мав.
— Розказуй комусь іншому. В усякому разі, вибір непоганий: я маю на увазі дочку старого…
— Через таких і виникали ускладнення.
— Щодо цього ти маєш рацію. А в тебе їх аж занадто. Як воно в тебе виходить, чоловіче, що ти стикаєшся з Кралевим?
— До чого тут Кралев?
— Як до чого? До того, що й ти. Він теж клюнув на Ліду. Двічі вже запрошував її на вечерю…
— Тихіше, — попереджую я. — Йде Младенов…
Младенов наближається у супроводі Димова і Кралева. Вони вмощуються за столом у кутку, де, як звикле, сидять гості. Якщо врахувати, що біля входу Милко зайнятий тоталізатором, то Центр у повному складі.
— Центр у повному складі, — кажу я.
— Усі восьмеро… Нічого, скоро нас лишиться семеро, — кидає Тоні, прилизуючи жовтими від тютюну пальцями своє довге волосся. — Але сім — кепське число…
— Хто ж одсіється? Невже я?..
— А хто ж іще?.. Не з моєї вини, звичайно.
— Не вдавай простачка: і ти допоміг. «Тільки сьогодні він прогуляв 60 франків», — нагадую його репліку того вечора.
— Казав те, що мусив казати, — виправдовується Тоні. — На моєму місці ти зробив би те саме.
Підходить гарсон з повною тацею, ставить нам два мартіні й іде далі.
— Ти від початку пристав до мене, — байдуже нагадую я. — Всі твої звіряння були приманкою.
— Я говорив те, що мені веліли, — повторює Тоні. — Якщо ти впіймався на гачок, вина не моя.
— Чому це я упіймався?
— Бо впіймався!
Тоні виливає півкелиха рідини собі в рот, запалює сигарету й посміхається.
— Ти маєш себе за хитруна і, можливо, таки станеш ним, якщо вже не став. Коли до тебе хтось чіпляється і починає настроювати проти шефів або нахваляється сам повернутися назад, що ти повинен зробити? Є три варіанти: погодитись, промовчати або піти до шефів і доповісти їм про все. Ти, звичайно, не погодився, бо не зрадник, але й не доповів. А треба було, якщо ти кмітливий. Тоді б ти витримав іспит.
— Зате ти справжній пройдисвіт, — кажу я, відпиваючи з келиха. — Коли б я доповів, то знаєш, що б було? Кралев примусив би тебе відмовитись од своїх слів і стверджувати, ніби все це казав я, а тепер намагаюся перекласти на тебе. Отже, в кожному з трьох випадків мене чекала однакова доля, бо Кралев вирішив її заздалегідь.
Я навмисно двічі повторюю прізвище Кралева, щоб уловити реакцію Тоні. Але він не реагує. Тоні вже так нализався, що навіть не заперечує своїх зв'язків з Кралевим, а якщо й заперечує, то зовсім протилежне: