— Чого б це вони заздалегідь вирішували твою долю, га? Хіба хтось що мав проти тебе?
— Проти мене? Звичайно, ні. Я дрібна риба. Але оскільки вони мають зуб на Младенова, а я ніби його людина, то все скошується на мені.
— Не бери це близько до серця, — заспокоює мене Тоні. — Макітра в тебе варить. Значить, ти не пропадеш. Шкода лише, що тобі вже не ссати двох маток.
— А ви як? Хіба ви ссете одну? Всі ви…
— Тс-с! — уриває мене Тоні, прикладаючи до губів прокуреного пальця. — Не плещи язиком! Сси собі скільки хочеш маток, умій тільки… Нічого, все ще попереду, навчишся…
— Ти ніби знову набрався… — байдуже завважує Милко, підсідаючи до нашого столу, наморений тоталізатором.
— З горя, братку… Шкода, що знову лишаємося без редактора.
Милко не звертає уваги на його слова, очима шукає офіціанта, знаходить його і мовчки замовляє собі питво, показуючи на келих Тоні.
Мабуть, Милко також втаємничений. Здається, всі вони втаємничені, крім мене.
— Вип'єте ще по одній? — запитує мовчазний Милко, коли гарсон приніс йому келих мартіні.
— Чому по одній? Вип'ємо більше, — озивається Тоні охоче. — Замовляй повну пляшку, годі вже гратися в чарки.
— Тобі не вистачає тільки пляшки, — бурмоче Милко. І звертається до гарсона: — Ще два келихи.
Та мені не вдається скористатися його щедрістю. З-за столу її кутку підводиться Младенов і незграбно прямує до нас,
— Емілю, ти не підвезеш мене додому?
Я встаю, рушаю за ним. Мені вже відомо, про що йтиметься. Тому я трохи здивувався, коли в «ягуарі» бай Марин завів мову зовсім про інше:
— Чим ти думаєш, коли підколюєш Ліду такими шпильками?
— Якими саме?
— Що вона, мовляв, невідь як одягнена, що в таке ганчір'я вдягаються лише шльондри… Невже, Емілю, я лопатою гребу гроші?
— Зачекай, бай Марине, я казав Ліді не про гроші, а про пристойний вигляд. Вона може витрачати на вбрання значно менше і мати пристойніший вигляд.
— Я казав їй те саме. «Візьми, — кажу, — собі одну-дві сукні в монопрі[1], як це роблять скромні жінки». А вона послухала Мері Лямур і накупила цього страхіття. А тепер давай, тату, гроші на нові туалети. Наче в мене їх хоч лопатою греби…
— Є люди, які таки загрібають їх лопатою, — підтакую я. — Хоч би й Димов.
— Я знаю, скільки одержує Димов. На його гроші також не розженешся. Особливо коли на твоїй шиї така, як Мері. — Младенов замовкає, кидаючи на мене швидкий погляд. — Їдь повільніше. Поспішати нікуди. Я хочу сказати тобі й дещо інше.
Отже, ми дійшли до головного. Я їду повільно, оскільки в цей час рух такий, що навіть при бажанні не розженешся. Та й відстань од Центру до Рю-де-Прованс надто мала для такої важливої розмови.
— Вже двічі чи тричі заходила мова про тебе. Я всіляко намагаюся відкласти остаточне розв'язання, однак ті двоє наполягають на своєму: вони хочуть збутися тебе. Кажуть, ми його не чіпатимемо, нехай собі живе, але щоб щез з-перед очей. Їм не потрібен наглядач.
— Гаразд, бай Марине. Якщо треба, я щезну.
Младенов кидає на мене оком, здивований несподіваним відступом. Я дивлюся просто себе, намагаючись прилаштуватись між старим «сітроеном» і довгим блискучим «б'юїком».
— Я, звичайно, не кину тебе в біді. Зроблю все, що зможу. Я вже де з ким переговорив, і, мушу сказати, відкривається чимало можливостей. Можеш піти у «Вільну Європу» і в інші місця, тільки май почуття міри. Наші емігранти, на жаль, здебільшого прості люди, а тут потрібні підготовлені хлопці, такі, як ти.
— За мене не турбуйся, — кажу я, щоб трохи збити його чванливість. — Якось дам собі раду.
Младенов знову кидає на мене допитливий погляд, але я саме проскакую між двома автомобілями. «Сітроен» бере трохи ліворуч, аби уникнути зіткнення, і дає мені можливість випередити «б'юїка», обдавши його ганьбою — хмарою синього бензинового диму.
— Емілю, тобі не слід ображатися на мене, бо ти неправий. Май на увазі, що я реагував надто болісно, але не все залежить від мене.
Я різко повертаю і виїжджаю на Рю-де-Прованс. Серед довгого ряду автомобілів, що вишикувались вздовж тротуару, треба відшукати місце і поставити свого «ягуара». Повільно їду повз них, раптом у кількох метрах попереду з шеренги вихоплюється «рено». Звільнене місце вузьке для мого «ягуара», та після кількох складних маневрів якось вдається притулитись до тротуару.
— Готово, — кажу я, однак старий не виходить.
— Я, звичайно, міг би різними хитрощами домогтися, тебе протримали на роботі ще якийсь час, але ти від цього не виграєш, а я програю. Якщо ж ти перейдеш на іншу роботу, позиції в Центрі зміцняться.