Не встигає Ральф сформулювати банального комплімента на адресу Розмарі, як у холі з неповторною величчю появляється і Флора. Випробування у вигляді енергійного потиску рук не обминає нікого з нас, але я помічаю, що масивний золотий перстень в американця на лівій руці. Каре у повному складі, так що можна було б почати гру, як завжди. Проте сьогодні день особливий.
— Яка сенсація, га? — каже новоприбула, вмощуючись на золотистому шовковому дивані, а не на стільці біля столу.
— Не хочу розчаровувати вас, але такі сенсації відбуваються щодня дюжинами в усіх кінцях світу, — апатично зауважує Бентон.
— Я теж не хотіла б завдавати вам прикрощів, дорогі мої, але дозвольте зауважити, що наш квартал — не Чікаго, — відповідає Флора, ображена тим, що хтось спробував недооцінити її сенсацію.
— У Чікаго далеко безпечніше, — так само апатично пояснює Бентон. — Там убивають вас лише у крайніх випадках і тільки з серйозних мотивів.
— Мотив завжди один і той же, — докидає Розмарі, яка сидить сама біля столу й розсіяно мішає колоду карт.
— Один і той же? — зводить брови жінка-вамп. — Кажуть, що вбивця навіть не торкнувся грошей у портфелі Горанофа.
— Мабуть, у нього не було часу займатися такими дрібницями, — вирішую втрутитись і я. — Він шукав чогось більш цінного
— Тридцять тисяч франків — зовсім не дрібниці, мій хлопчику, — заперечує Флора.
— Так, — киваю я. — Для вас або для мене. Але коли уявити собі, що вбивця шукав, скажімо, якусь річ вартістю в три мільйони…
— Не будьте легковажним, П'єре, — перебиває мене американець. — Коли людина має річ на три мільйони, вона зберігає її в банку. Особливо якщо живе у місті банків.
— Я не ставлю це під сумнів. Але ви краще знаєте, що такі речі тримають у сейфі, а до сейфа потрібен ключ. І немає нічого дивного, якщо вбивця прийшов саме по ключ.
— Точно! — вигукує Флора.
— Чи так уже й точно? — дивиться на неї Бентон. — Не забувайте: щоб добратися до сейфа, потрібен, крім ключа, ще й інший елемент, без якого вас туди не пустять, — шифр.
— Гаразд, — кажу я згідливо. — Можемо узагальнити: вбивця проник до нашого сусіда, щоб роздобути ключ і шифр.
Американець ліниво дивиться на мене, і в його чорних очах я, здається, уловлюю насмішку:
— Якби у вас був шифр, ви сказали б його першому-ліпшому напасникові?
— Якщо напасник тримає у руках ніж…
— Якщо він тримає ніж, ви підкинете йому фальшивий шифр, обманете його, виграєте час і повідомите поліцію, але навряд чи разом з ключем дасте йому і чарівну цифру.
— В такому разі? — запитує спантеличено Флора.
— В такому разі? — здвигає плечима Бентон. — В такому разі розпитайте вбивцю.
— Все ж ви як юрист не можете не мати своєї версії, — провокаційно озивається Розмарі, так само розсіяно мішаючи карти.
— Мої юридичні заняття стосуються лише сфери банківських операцій, — нагадує американець. — В усякому разі, будь-яка версія не будується на основі вуличних пліток, без повного уявлення про особу вбитого.
— Ви, здається, добре знали його, дорога приятелько, — в ту ж мить звертається Флора до Розмарі.
— Якщо ви вважаєте, що якогось типа можна вивчити за три партії белота… — озивається моя піднаймачка мертвим голосом, але не докінчує.
— Три партії белота? — здіймає брови жінка-вамп. — У мене склалося враження, що ви досить частенько його провідували…
— Чи не йдуть ці дані, мила, від гера Пенефа, з яким ви, здається, маєте чудові зв'язки? — з осяйною усмішкою запитує моя квартирантка.
— «Чудові зв'язки»? Тільки тому, що ви бачили, як я позавчора перекинулася з ним кількома словами біля кав'ярні на Острінгу…
— І ще раз я вас бачила, — поправляє її Розмарі. — Причому не біля кав'ярні, а в кав'ярні.
— А коли за ваш стіл сяде якийсь нахаба, ви що будете робити? Зчините скандал?
Флора дивиться на нас, немовби просячи поспівчувати їй у тому, що вона стала жертвою недостойного закиду, і додає:
— Думаю, моєї вини немає в тому, що я справляю таке сильне враження на мужчин…
— На певних мужчин… — поправляє її Розмарі.
— Немає такої жінки, моя дорога, яка б справляла враження на всіх мужчин, — філософськи виголошує Флора.
Вона встає з дивана з якоюсь дивовижною для такої масивної фігури легкістю і йде до грального стола. Ми з Ральфом також займаємо свої місця. Розмова виглядає закінченою і, можливо, таки закінчилася б, але Розмарі не втримується й докидає: