— Я чула у бакалійній крамниці, що ваш Пенеф був затриманий. Цікаво все-таки знати, де він перебував під час убивства.
— Щодо цього, то він, кажуть, представив незаперечне алібі, — відповідає Флора, сідаючи навпроти мене. — До вашого відома, його одразу ж звільнили. І, крім усього іншого, він зовсім не «мій Пенеф».
— Я сказала це без заміру… — бурмоче Розмарі тоном, який має переконати нас у протилежному.
— Я й не сумніваюсь, — погоджується не менш лицемірно німкеня. — Але коли говорити про смаки і мужчин, то мені здається, що мої смаки не дуже відрізняються від ваших.
Вона говорить це, ясна річ, з єдиною метою — розлютити мою квартирантку і в ім'я цієї ж мети нагороджує мене довгим поглядом відвертої симпатії. Після цього гра нарешті починається.
Хол у Бентона та й весь цей приватний замок значно просторіші від наших апартаментів; так і належить людині, що не лише обіймає посаду юрисконсульта у великому банку, а й є власником певної кількості його акцій. І все-таки це замок, зданий у найми, хоч і з дещо більшою кількістю м'яких меблів та англійських гравюр з мисливськими сценами, на відміну від наших галантних сюжетів. Взагалі, якщо ви захочете визначити характер господаря за характером інтер'єру, то неодмінно помилитеся, оскільки все тут привезено і розставлено у відповідності зі смаком власника, а не теперішнього господаря. Словом, Ральф належить до людей, котрі переконані в тому, що високий місячний доход забезпечує їм свободу жити за власною волею, і навіть не усвідомлюють, що по суті усе своє життя вони підкорені волі іншого — хазяїна, чи кравця, чи перукаря, чи метрдотеля, який організовує їм у прийомні дні «холодний буфет».
Хоча заради справедливості треба визнати, що холодний буфет дійсно неабиякий. Принаймні такої думки Флора і Розмарі, бо я особисто не дуже розуміюся на омарах, не знаю, що це за риба з якимось там майонезом, і, коли голодний, ладен їсти що-небудь, наприклад смажені яйця з шинкою.
Отже, коли настає черга «холодного буфету» й дами задовольняють своє бажання покуштувати всього, розмова, звичайно, повертається до попередньої теми, а саме до ймовірного убивці; Розмарі вважає, що Пенеф навряд чи вже на волі, бо таких не звільняють ні з того ні з сього, а Флора дотримується думки, що його звільнили одразу ж, і коли хочете, можете самі глянути, що його вікно навпроти освітлене; на це Розмарі відповідає, що вікно, ясна річ, світитиметься, бо поліцаї ж не сидять у темряві; нарешті, щоб припинити цю пусту суперечку, я пропоную Бентону:
— Ральфе, ви не могли б послати когось зі своїх людей дізнатися, як там справи з Пенефим, щоб ми поінформували дам і продовжили гру?
Американець галантно запевняє, що раз ідеться про дам, він готовий на будь-які жертви; на це дами в один голос заявляють, що для них той Пенеф ламаного гроша не вартий, і ми знову сідаємо біля грального стола.
Газетне повідомлення про вбивство Горанова вражає лише крупним заголовком. Сама ж інформація під цим заголовком куца й бідна на цікаві дані. Згадується можливий час вчинення злочину і той факт, що нападник напевно був у рукавицях. Після цього йде коментар журналіста, присвячений занепаду звичаїв; мовляв, дійшло уже до того, що навіть у такому порядному місті, як Берн, з його багатими культурними традиціями, стали можливими вульгарні і криваві замахи.
Убивство, про яке місцева публіка забуде у той же день, а мешканці кварталу — через тиждень-два. Убивство з незрозумілих причин і з невідомим злочинцем, приречене на списання в архів. І в той же час убивство, яке я й мої колеги навряд чи схильні так швидко кинути до канцелярського мотлоху.
Людина, на ідентифікацію і вивчення якої затрачено стільки сил і часу, вже не фігурує серед живих. Здавалося б, можна зробити висновок, що це кладе край операції і знімає з наших плечей важкий тягар. Хай собі спить спокійно… мертвий — не ворог нам… та інше в цьому роді. Шпигуни, що отираються у потойбічному світі, не входять у сферу інтересів розвідки.
Однак якщо Ганев уже не фігурує між живими, то вбивця його напевно фігурує. І ця обставина автоматично ставить на порядок денний певні питання. Якщо у покійного, як я схильний припускати, була кадрова картотека його агентури, то де вона зараз? І чи не є справжньою причиною вбивства якраз бажання накласти лапу на цю картотеку? І якщо вона справді перейшла до іншого хазяїна, то чи не роздобув він її для того, аби тепер використати? Хто, як і навіщо — це лише підтеми тих основних питань, які чекають свого з'ясування і підказують, що операція, незважаючи на несподівану смерть її головного об'єкта, не закінчена.