Але Флорі також не чужі гострі й несподівані відчуття, бо вона раптом завмирає у мене в руках, — не смію думати, що це від любовного забуття, — і важко сповзає на килим. Підлога здригається так, що сплячий по той бік стола виявляє ознаки пробудження. Т^еба ткнути йому ще одну ампулу в рот, перш ніж продовжувати свої дослідження. Хвилин через п'ятнадцять починає приходити до тями Флора, так що доводиться вгостити і її повторною дозою.
Однак я даремно розтринькую матеріали. Дальші дослідження, описувати які — справа обтяжлива і марна, виявляються безрезультатними. Звичайно, я б не взяв на себе сміливість твердити, що обстежив усю віллу до останнього сантиметра. При такому імпровізованому обшуку людина не може бути абсолютно впевненою в тому, що не пропустила нічого. Але те «щось», яке я шукаю, — річ цілком визначена, і досвід підказує мені, що вона навряд чи перебуває у цій віллі, якщо взагалі існує
Отже, нічого піддавати себе дальшому ризику і вгощати отих двох у холі наркотиками. Досить наркоманії. Я виходжу з гостинного дому і тією ж дорогою повертаюсь у свої покої, не забуваючи навідатись на кухню й покласти на місце тонкі пластикові рукавиці, які я взяв для тимчасового користування з-поміж господарського начиння Розмарі.
Діаманти… Прозорі, безбарвні і сліпучі… Але тільки ми за такі, інші — за мутні й нечисті. Чорні діаманти зради.
«Рено» повертається вранці о восьмій тридцять, точніше — під час мого скромного сніданку. Я стежу за подіями через кухонне вікно, але зараз, при денному світлі, біла машина зовсім не ефектна, тим більше, що вона досить-таки брудна. Не встигла Віолетта зайти у віллу, як Пенев також зупиняє «шевроле» метрів на двадцять далі і зі звичним злодійкуватим зирканням пробирається до чорного ходу. А ще через кілька хвилин відчиняються кухонні двері і чується репліка:
— А, ви снідаєте, П'єре…
— Можу й вам запропонувати каву.
— З задоволенням випила б чашку кави, — бурмоче жінка і сідає на сусідній стілець.
Вона справді потребує чогось тонізуючого, бо вигляд у неї дуже втомлений, причому це не є приємна втома людини, котра успішно виконала якесь важке завдання.
— Ви виглядаєте досить-таки замученою, моя дорога, — зауважую я, подаючи їй каву. — Сподіваюсь, це не від обіймів пана Пенева.
— Пенева? — запитує вона кволим голосом. — Ви вважаєте, що я зовсім невибаглива…
— … Як Флора.
— Сумніваюсь, чи й Флора лягла б з таким. Але це її справа. Хоче — нехай лягає.
Вона замовкає, я також не виявляю більше цікавості, і ми деякий час мовчки куримо й попиваємо каву.
— Мені треба навідатись до мого Бенато, — оголошую нарешті і встаю.
Я вже перейшов через хол і збираюсь піднятися по сходах нагору, щоб узяти піджак, коли дивлюся — Розмарі наздоганяє мене.
— Ви навіть не питаєте, де я була?
— Невже ви за такий тривалий час не переконалися, що я не допитливий? І що я не маю потреби ні в якій інформації, крім відомостей з торгової біржі?
— Навіть у тому, що стосується мене?
— Відомості, що стосуються вас… Це ваша справа — повідомити їх мені, якщо ви вважаєте за потрібне…
Оскільки вона й досі стоїть з таким же зів'ялим виглядом, я додаю:
— Ви ж знаєте, моя дорога: відвертість не випрошують.
— У мене таке відчуття, що ви взагалі не потребуєте моєї відвертості, П'єре.
— Навпаки. Але я відчуваю, що це щось недосяжне.
— Ви не вперше звинувачуєте мене у нещирості.
— Я не звинувачую. Просто констатую. Все-таки ви розумієте, що я не дитина і не сліпий. Але я не звинувачую вас. Припускаю, що у вас є на це свої причини.
— Які причини? Що ви припускаєте? — запитує жінка, наче тільки-но прокидаючись.
— Припускаю, по-перше, що ви весь час обманюєте…
І оскільки вона пробує заперечити, я заспокійливо піднімаю руку:
— Я вже сказав, ви ж чули: я не звинувачую. Але якщо у вас є якісь підстави грати свою невеличку роль перед іншими, то на мене ви даремно тратите сили. Вчора увечері я, здається, заявив вам, що я не ваш конкурент, і це істинна правда. Так що зі мною не варто перевтомлюватися.
Говорячи це, я дивлюсь на годинник і наміряюсь рушити по сходах нагору.
— Конкурент у чому, П'єре? — запитує напружено Розмарі.
— Ви примусите мене пропустити зустріч з милим Бенато… — бурмочу я.
— До дідька вашого Бенато! — вигукує вона. — Кажіть: конкурент у чому?
— Я дійсно міг би вам сказати це. Я міг би вам сказати це точно і вичерпно. Але майте на увазі, що тоді вашій запізнілій відвертості гріш ціна. І ви даремно чекатимете допомоги чи довір'я з мого боку.