Вона втуплює у мене свої темні очі:
— А якщо ви тільки випробовуєте мене? Якщо ви по суті нічого не знаєте, а тільки випробовуєте?
— Хома невірний… у сукні… — бурмочу я з обтяженим виглядом. — Ну, добре: представлю вам речовий доказ, що я знаю. Але тільки тоді, коли переконаюсь у вашій відвертості.. І лише після того, як скочу до милого Бенато.
— До дідька вашого Бенато! — знову вигукує вона. Потім іншим тоном додає:— Зробити вам ще каву?
Отож ми сидимо у холі перед новими порціями кави і на своїх звичних місцях: вона — на дивані, заклавши ногу на ногу, а я — навпроти, потонувши у кріслі.
Дивно, ми сидимо як двоє нероб у цей робочий день, коли скрізь навколо лічильні машини й каси-автомати уже вистукують на повну швидкість.
— По-перше, ви не студентка, — кажу я, щоб допомогти їй.
— Студентка, — заперечує вона. — Правда, формально. В усякому разі, записана.
— По-друге, ви тут перебуваєте за наказом вашого шефа, — додаю я, щоб розвіяти її вагання. — А шеф ваш — Тео Грабер. — І, зручніше вмощуючись у кріслі, докидаю: — Продовжуйте далі.
— Але якщо ви про все знаєте…
Вона мовчить, дивлячись на мене з деяким напруженням, однак напруження це вже не від недовір'я, а від здивування.
— Не думаю, що я знаю про все, але про важливіше, мабуть, знаю.
— Ну, це справді так: я у Тео Грабера секретаркою, або, якщо хочете, заступником директора, бо ці дві посади він для більшої економії об'єднав. І я тут за його розпорядженням… — Розмарі замовкає і тягнеться за сигаретою. — Від самого початку розповідати? — Думаю, що так буде найкраще.
— Якось уранці, це було десь у перші дні листопада, на наше підприємство заявляється незнайомий пан і хоче бачити шефа. Я думала відправити його, оскільки зустрічі з шефом відбуваються за попередньою домовленістю, але незнайомий твердив, що йдеться про щось дуже важливе і Грабер його прийме. Не знаю, про що вони розмовляли, але ясно було, що йдеться про оборудку, причо у крупну оборудку, навіть незвичайну, тому що через деякий час шеф виходить з кабінету, дає мені чек на п'ятсот тисяч і наказує негайно скочити в банк й одержати гроші. Це, звичайно, здивувало мене, бо ви ж знаєте, що ніхто в наш час не наважується брати такі суми готівкою і носити їх у кишенях. Я виконала розпорядження, передала гроші Граберу, а незабаром незнайомий пішов. Пізніше я довідалась, що це Андре Гораноф.
Розмарі посилає в мій бік густий струмінь диму і запитує:
— Я не дуже деталізую?
— Анітрохи, — заспокоюю її. — Говоріть вільно. Ми не протоколюємо.
— Тільки не згадуйте мені про протоколи, — насуплюється вона. — Протоколи, стенограми, ділові листи — усе це мені остогидло…
— В такому разі слід думати, що ви із задоволенням взялися за нову місію.
— Так. Спочатку я не зорієнтувалася. Подумала, що це буде щось на зразок канікул. Навіть не подумала, що Грабер не з тих, хто дає додаткову відпустку своїй секретарці.
— Ну, якщо секретарка красива, як-от ви…
— Не робіть ілюзій щодо цього… Грабер занадто ощадливий, щоб вибирати собі жінок-службовців за тілесними пропорціями. Думаю, що він народився і виховувався в камері холодильника, щоб поступово вирости до розмірів крижаної брили.
Вона кидає недопалену сигарету в попільничку і продовжує:
— Наступного ж дня після візиту незнайомого шеф викликає мене, інформує про необхідні деталі і ставить переді мною завдання. Виявляється, Гораноф запропонував Граберу великий діамант, про існування якого шеф уже знав, оскільки, як вам, мабуть, відомо, великі діаманти такі ж популярні, як і великі кіноактори. Припускаю, що розмова між цими двома хитрими лисицями — Горанофим і моїм шефом — відбувалась приблизно в такому дусі.
Тут Розмарі починає розігрувати невеличку сценку, не дуже багату на інформацію, зате досить забавну щодо міміки, бо моя квартирантка блискуче імітує двох хитрих лисиць, передаючи всі нюанси недовір'я, здивування, вагання, незадоволення і старечої жадібності. Жінка прибирає відповідну позу, немовби розглядаючи у своїх руках уявну дорогоцінність, і починає:
Грабер. Думаю, я міг би дати вам за нього триста тисяч…
Гораноф. Мерсі. Він вартий уп'ятеро більше.
Грабер. Правильно, він коштує трохи більше. Я знаю точно, скільки він коштує, бо він мені добре відомий. Як і решта його дев'ять побратимів. Ви напевно також їх знаєте…
Гораноф. Не розумію, про що ви говорите.
Грабер. Подібний діамант породжує законне питання: «Звідки він у вас?» Я, одначе, не запитую. Не запитую, між іншим, і тому, що мені відомий і його попередній власник. Але ви не цінуєте цієї моєї риси — утримуватись від незручних запитань.