— А що?
— Це точна копія колекції, але шліфована з гірського кришталю.
Розмарі різким жестом закриває коробочку й відсуває до мене. Жест досить красномовний, щоб сумніватися в тому, чи впевнена вона.
— Колись колекцію треба було представити на якусь виставку. І щоб не виявитись жертвою банди грабіжників, грек доручає Граберові виготовити точну копію оригінальних каменів. Тому-то Грабер розповів мені про існування дублікатів. Хоча вони не можуть ввести в оману нікого, хіба що невігласа…
— … як я, — додаю.
І сумно опускаю дублікати назад у кишеню. Жінка допитливо дивиться на мене. Потім з напівусмішкою запитує:
— Ви, здається, таки були впевнені, що вони справжні.
— Вгадали, — киваю я.
— Просто дивно… — каже вона, ніби сама до себе.
— Чого тут дуже дивуватися, — зауважую незадоволено. — Я не торгую діамантами. Якби йшлося про сир, я б відразу сказав вам, добрий він чи ні. А коли це камені…
— Мене дивує ваш жест, — уточнює жінка. — І дивує саме тому, що ви вважали їх справжніми.
Вона машинально приминає сигарету, яка вже давненько даремно тліє на попільничці, обдаровує мене поглядом темних очей і тихо мовить:
— Не хотілося б обманюватись, але тими фальшивими діамантами ви так розхвилювали мене, що…
— Залиште подяки на кращі часи, — перебиваю я. — На ті часи, коли я запропоную вам справжні.
Потім, немовби мені раптом прийшла в голову якась досадна думка, вдягаю на своє обличчя вираз внутрішньої боротьби і вагання:
— Ні, боюсь, що я ніколи не запропоную вам справжніх. Та й навіщо вони вам? Аби віднести Граберові?
— О П'єре! Не баламутьте мене. Ви жахлива людина. Спокусник.
— Значить, думка встругнути номер Граберу вже приходила до вас?
— Скільки разів! Але це дуже ризиковано. Ювеліри, знаєте, — все одно що масонська ложа. Навіщо мені діаманти, якщо я не можу їх продати? І де гарантія, що, коли я навіть продам, Грабер тут же не дізнається й не кинеться слідом за мною?
— Це не проблема, — заспокоюю її. — На всяку справу знаходиться спосіб. Однак усякій справі і свій час. Насамперед роздобудьте діаманти, а тоді вже думайте про продаж.
— А яким чином ви роздобули ці, фальшиві? — раптом приходить їй у голову.
Питання, якого я давно вже чекаю і на яке відповідаю недбало:
— Це якась зовсім дурна історія… Колись розкажу вам.
— Значить, так ви відповідаєте на мою відвертість?
— Зовсім дурна історія, запевняю вас. Але в ній для мене самого не вистачає двох-трьох елементів. І я не можу розповісти вам, поки не перевірю двох-трьох речей.
— Ви не довіряєте мені, П'єре.
— Для того щоб вам щось довірити, треба його знати. Хіба не досить того, що я показав вам ці камені, нехай і фальшиві. І хоч як це смішно, я знайшов їх у кам'яній вазі в глибині саду.
— Кам'яна ваза? — повторює Розмарі у задумі.
Жінка якийсь час розмірковує, потім обличчя її світлішає:
— Ясно тоді: невідомий Ікс пригрозив Горанофу, що коли той не залишить каменів у визначений час на визначеному місці, — цим місцем, звичайно, мала бути кам'яна ваза, — його чекає смерть. Аби виграти час, старий залишив дублікати. Але Ікс зрозумів, що це дублікати, і здійснив свою погрозу.
— А може, забрав і справжні камені? — докидаю я.
— Не міг він забрати. Якби йому вдалося намацати їх, то навіщо було йти на вбивство? Гораноф не наважився б скаржитись, що у нього вкрали річ, яку він сам колись украв. А крім того, є й інше…
— Що інше? — запитую я, оскільки вона мовчить.
— Те, що всі й далі крутяться навколо: Пенеф, Флора, отой з аукціону. Не будемо вже рахувати Віолетти, яка теж, можливо, не така вже й наївна, як це здається. Якби діаманти зникли, можете бути певні, що цього напливу не стало б. Вони всі в курсі справи. Усі, крім мене…
— Не нийте, — зупиняю її. — А то ви справді змусите мене шукати ті діаманти.
— Я не настільки нахабна, щоб вимагати від вас таких речей. Єдине, чого я насмілююсь просити, — це вашої дружньої допомоги.
— А саме?
— Флора накинула на вас оком, вульгарно кажучи.
— І ви посилаєте мене в обійми Флори.
— Я цього не сказала. І розраховую на ваш добрий смак. Але ви могли б уділити їй трохи уваги, пофліртувати, щоб викликати на розмову. Такі дебелі жінки чутливі до компліментів, тому що рідко їх чують… Тоді можуть і розм'якнути.
— Сподівайтеся.
— В усякому разі ви могли б викликати її на розмову. А інколи одне слово може багато чого розкрити. Я така безпомічна й необізнана, і Грабер думає, що я можу голими руками виконувати функції Другого бюро і Скотленд-Ярду разом узятих…