— ЦРУ і ФБР, — поправляю її. — Користуйтесь більш сучасними висловами.
— Флора і Пенеф напевно щось затівають, а я про це навіть уявлення не маю. Може, вони збираються спровадити кудись Віолетту й обшукати віллу або ще щось у цьому роді.
— Але ж ви вже здружилися з Віолеттою й можете випередити їх.
— Ви так думаєте? Вона справді здається мені безпомічною й наївною, але такі особи, як правило, підозріливі і недовірливі, бо вони розуміють, що можуть стати легкою здобиччю. Ні, з цими безпомічними й наївними треба поводитись обережно…
— Особливо коли йдеться про те, щоб позбавити їх обтяжливого спадку…
— Не спішіть оплакувати її. Вона має довічну ренту і два будинки. Так що не спішіть її оплакувати. Ліпше зжальтеся наді мною.
— А якщо я почну фліртувати з цією розкішною Флорою, це вас не дратуватиме?
— Стисну зуби і намагатимусь зберігати спокій.
— І помилитеся. Навпаки, мусите сердитись. Правда, без надмірностей.
— Це неважко, — запевняє мене жінка. — Мені навіть здається, що я вже відчуваю перший приступ ревнощів. Хоч і вірю у ваш добрий смак.
Якщо ви у пізній час, — у Берні вважається, що після дев'ятої години вже пізно, — обходите перехрестя головної вулиці у пошуках відчиненої кав'ярні, ви не можете не натрапити на «Мокамбо» — нічний заклад у цьому місті, яке славиться відсутністю нічного життя.
Нічого дивуватись, що ми також натрапляємо, причому зовсім свідомо. Після чергової зустрічі у нас, після бриджу. Після того, як Розмарі заявила Ральфу, що нечесно грабувати гроші у трьох інших.
— Я б вам одразу повернув їх, якби не боявся образити вас, — відповідає американець. — Але коли хочете, давайте проп'ємо їх разом…
Моя особиста думка з цього приводу така: якщо неодмінно треба пити, то можна залишитися і вдома. Та Розмарі швидким красномовним поглядом зупиняє мене, і я замовкаю. Ми розміщуємось у просторому смарагдово-зеленому «б'юїку» Бентона і їдемо в «Мокамбо».
Спочатку у нас скромний намір — посидіти в затишному барі з відчиненими на вулицю вікнами. Але Розмарі, продовжуючи атакувати, зауважує, що Ральф, як і всякий банкір, тремтить над кожним грошем, отож ми спускаємось на кілька сходинок і опиняємося в самому кабаре.
У кабаре досить вільно, щоб знайти зручний стіл біля дансингу, і досить людно, щоб позбутись почуття незручності від того, нібито ми єдині розпусники в цьому порядному місті. Кельнер у чорному смокінгу церемоніальним жестом відкриває і розливає в бокали шампанське, бо дами, вирішивши якомога відчутніше поскубти американця, бажають тільки шампанського і нічого іншого. Заради істини варто уточнити, що їхні спроби потьмарити настрій американця залишаються марними, бо у Ральфа крива настрою по суті являє собою пряму, він взагалі належить до тих людей, які живуть без ілюзій, але зате й без розчарування.
Оркестр починає якийсь допотопний рок, і я, бажаючи підстроїти Бентону і свій невеличкий номер, запитую, чи не запросив би він Флору потанцювати, однак номер відскакує рикошетом від грудей Ральфа до мене, бо замість нього озивається Флора:
— Не тривожте його сну, хлопчику мій. Краще самі запросіть. Виходу немає: я встаю і направляюся з дамою до пустого дансингу, де ми одразу перетворюємося в об'єкт загальної уваги. Я б сказав, поштивої уваги, бо публіка, очевидно, вважає, що це початок програми. Не знаю, чи я вже згадував про це, але могутня Флорина якихось п'ять-шість сантиметрів вища від мене. П'ять-шість сантиметрів, звичайно, не бозна-яка різниця; за легендою, різниця між Давидом і Голіафом була значно більша. Та коли до невідповідності у зрості додати ще невідповідність в об'ємі, а також своєрідний стиль, у якому ця пишна дама трясе своїм велетенським бюстом і викручує не менш імпозантними тазовими частинами, думаю, стане ясно, чому публіка сприймає наш танець як невеличкий вступний номер з комічним відтінком.
Однак комічні номери, як відомо, рідко викликають комічний ефект, тому що глядачі вважають їх занадто штучними. Отож присутні незабаром перестають звертати на нас увагу, запаморочливий рок нарешті закінчується, і я вже з полегшенням готуюся повернутися у спокійну обстановку за столом, але той ідіот, диригент, несподівано починає нову, ще допотопнішу мелодію — якесь аргентінське танго; Флора бере мою руку, мовчазно запрошуючи обняти її за талію, потім притискається до мене і, ведучи по дансингу, шепоче:
— Обніміть мене міцніше, хлопчику мій. Я не зламаюсь.
Я виконую побажання і навіть прикладаюся зручніше до її бюста — заколисуючої й досить широкої подушки, а Флора при кожному кроці визивно притискається до мене масивними стегнами, і я віддаюсь на волю гойдаючим хвилям плоті, цьому океанові плоті, аж поки знову не вловлюю м'який спокійний голос: