— Поки що відповім вам у заперечній формі: я не полюю на діаманти.
— Усі так кажуть. Теперішній світ просто переповнений альтруїстами.
— Киньте цю плоску іронію і зверніться до логіки. Якби я розшукував діаманти, хіба б я розкрився перед вами, якщо ви також їх шукаєте?
— Можливо, розкриваєтесь, щоб у відповідний момент підставити ногу. А можливо, надієтесь на розподіл. Це, звичайно, — більш солідно. Тільки ж я, хлопчику мій, не люблю ділитися. — Вона замовкає, потім пояснює: — Кажу вам це просто так, у вигляді гіпотези.
Хай навіть і у вигляді гіпотези, але досить ясно. Як я й сподівався, метою цієї команди також є діаманти. Будемо сподіватись, що тільки діаманти.
— Так ось, дорога, я зовсім не зазіхаю на ваші камені. Більше того, міг би бути вам корисним у їх розшукуванні.
— Чим?
— Деякими відомостями.
— В обмін на що?
— На деякі відомості.
— «Деякі»… це звучить досить туманно, — незадоволено мимрить вона.
— Я конкретизую, якщо ви створите мені відповідні умови.
— Говоріть ясніше. Що ви маєте на увазі?
— Щоб ви влаштували мені зустріч з Брунером.
Вона відкидається на спинку крісла і сміється — коротко й не дуже весело.
— Це все?
— Це тільки початок.
— Дивна ви людина, Лоран. Боїтеся Флори, а шукаєте Макса. Таж Макс зітре вас двома пальцями, як тільки запідозрить щось.
— Немає такої небезпеки.
— Вам видніше. Що ж стосується зустрічі, то прийміть її як маленький подарунок від мене, мій хлопчику.
Потім підводиться з крісла, знову береться в боки й діловито запитує:
— Лягаємо?
— Ми ж для того й прийшли… — кажу у відповідь.
Прокидаюсь я з думкою, що в таку пору року давно вже треба було відмовитись від перини. Але периною виявляється Флора, чиї великі білі руки міцно обняли мене. Друга моя думка — про бідного Бенато. Видно, і сьогодні йому судилося почати робочий день без мене, а можливо, й обідати самому.
Намагаюсь звільнитись з обіймів розкішної жінки, але вона уві сні ще міцніше стискає руки. Мені стає жарко. Могутні обійми. Доведеться почекати.
Вимучена нічними переживаннями, Флора випускає мене з обіймів лише о дев'ятій. Але треба визнати, що вона одразу ж, тільки-но відкривши очі, проявляє завидну активність. Кілька енергійних вправ на присідання, кілька хвилин у ванній під душем, а вже через чверть години перед нами — щедрий сніданок на кухонному столі.
— Ти мені подобаєшся, мій хлопчику, — каже господиня, тягнучись до плетеної хлібниці з булочками. — Хоч я мусила б почувати себе ображеною.
На відміну від Розмарі, вона у першу ж ніч перейшла зі мною на «ти».
— Ображеною чим?
— Твоїм недовір'ям. Обминаєш Флору і шукаєш Брунера.
— Справа зовсім не в недовір'ї, а в необхідності; дані, які мені потрібні, я можу одержати тільки від Брунера.
Жінка замислено дивиться на мене, ніби намагається збагнути, що це за дані, які відомі її приятелеві, але не відомі їй. Потім знизує плечима:
— Хай буде так. Хоч було б більш нормальним, якби розмови велися між нами — двома торговими представниками, чи не так?
— Власне, кого ти представляєш?
— Ти ж знаєш: Макса Брунера.
— Брунер — не фабрика посуду.
— А чому він має бути фабрикою посуду?
— Значить, ти його інструмент.
— А чому не навпаки?
— Тому що він смикає за нитки.
— Боже мій! — вона здіймає брови. — Якщо він почне смикати за нитки, то заплутається у них так, що й мені не вдасться витягти його.
— А ти не боїшся, що він може позбутися тебе, коли здобич буде в руках?
Жінка сміється своїм коротким невеселим сміхом:
— Скоріше я можу позбутися його. Але я цього не зроблю. Одинокій жінці, мій хлопчику, завжди потрібен домашній собака.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Цей заклад, напевне, ще донедавна був звичайним просторим підвалом, куди скидали різний мотлох. Однак сексуальна революція невидимими шляхами проникла і сюди, правда, несміливим далеким відгомоном. Кілька плакатів паризького казино початку нинішнього століття, кілька червоних ламп у нішах, дюжина столів, естрада, освітлена прожекторами, — і підвал перетворився, принаймні в очах нечисленної місцевої богеми, у вертеп еротичного розгулу.
Це другий і останній нічний заклад у порядному Берні, за рангом значно нижчий від «Мокамбо», але, видно, набагато цікавіший, судячи з того, що публіки тут повно. Магнітофон, — замість дорогого і зовсім зайвого у такому підвалі оркестру, — через підсилювальну апаратуру переповнює приміщення просто-таки нестерпно поп-істерією. При цьому надмірність децибелів різко контрастує з браком світла, так що я досить довго блукаю поміж столами в червоному напівмороці, аж поки в якомусь кутку надибую особу, котрою я цікавлюсь.