Поринувши в такі роздуми, я незчувся, як заснув, та пронизливий дзвінок будить мене, і я ледве стримуюсь, аби не пожбурити в годинник подушкою. Проте будильник ні при чому. Дзвонять у двері. Я підводжуся, кутаюсь у ще вогкий халат і йду подивитися, хто це.
— Мосьє Бобев?
У чоловіка на порозі коротке руде волосся й сіре обличчя. В голосі його вловлюю легкий, неприємний акцент.
— Що вам треба?
— Дозвольте ввійти?
— Хто ви?
— Я від полковника Дугласа.
Неохоче оступаюсь від дверей і пропускаю незнайомця. Він входить у квартиру впевнено, мов до себе в дім, скидає чорний попліновий плащ і недбало кидає на стілець, потім, не чекаючи запрошення, сідає:
— Ви нас піддурювали, пане Бобев.
— Вас особисто я взагалі не знаю, — кидаю я, беручи з каміна пачку «Житана».
— Ви ошукали полковника Дугласа.
— Якщо казати по порядку, то полковник перший обдурив мене, — уточнюю я, шукаючи сірники.
Рудий витягує з кишені запальничку й коротким рухом підносить мені. Закурюю, не пропонуючи йому сигарети. Хай не сподівається, що ми тут базікатимемо до ночі.
— Я казав полковникові Дугласу, що хочу потрапити в Париж. Він пообіцяв. Та замість цього мене ув'язнили в якусь віллу й почали готувати до повернення на батьківщину. Вибачайте, але, як у кожної живої істоти, в мене теж є інстинкт самозахисту.
— Ви нас ошукали, мосьє Бобев, — повторює незнайомець з неприємним американським акцентом.
— Ні. Я лише рятував собі життя.
— Ви спробували втекти від нас, — продовжує рудий, не звертаючи уваги на мої слова. — Вам, напевно, невідомо, що від нас не можна втекти. Наша організація могутня, мосьє Бобев, вона спроможна відшукати вас скрізь, де б ви не були.
— Гаразд, — кажу я. — Тільки не залякуйте. Ви знайшли мене. Далі?
— Далі все залежатиме від вас: якщо ви повернетеся до виконання своїх обов'язків, то вважайте, що інцидент поки що вичерпаний. Якщо ж відмовитесь — ми будемо змушені вдатися до небажаних, але необхідних заходів.
— Тільки не залякуйте. Для мене нічого страшнішого від повернення на батьківщину немає. Отже, якщо ви маєте на увазі саме це, кажу вам відразу, що не згоден. Кожен працівник, навіть найскромніший, має право ставити певні вимоги…
— У вас такого права немає, мосьє Бобев. Вимоги ставитимемо ми.
— Ставте їх комусь іншому. Я — вільна людина.
Незнайомець заходиться сміхом, схожим на іржання.
— Ви станете вільною людиною тільки на тому світі.
— Гаразд, і на це згоден. Тепер мені лишається тільки послати вас під три чорти!
— Кожний має туди свою чергу, — спокійно відповідає рудий. — Боюся, що ваша черга вже зовсім близько.
Я не вважаю за потрібне відповідати, але уважно стежу за рухами незнайомця.
— Не бійтеся, — знову ірже він, перехопивши мій погляд. — Я не видаю паспорти на той світ. Для цього є інші.
Він неквапливо вдягає плащ й рушає. Біля дверей зупиняється:
— Не знаю, чи добре ви зрозуміли мене. Ми позбавимося вас, мосьє Бобев. Позбавимося з чисто технічних причин: іншого способу примусити вас забути те, чого навчилися в нас, немає.
— Зрозумів, — відповідаю я. — Добре зрозумів.
— Тоді запам'ятайте цей номер телефону, — чоловік повільно й виразно промовляє три літери і чотири цифри. — Сьогодні четвер, даю вам подумати до неділі. Зателефонуйте увечері. Тільки увечері.
Він різко, нашвидку киває мені, наче йому сіпнуло голову, і виходить.
Я витягаю з піджака авторучку і про всяк випадок записую номер на пачці «Житана», хоча вже й так запам'ятав його.
________Сьогодні вже четвер, і надвечір мене чекає одна суто приватна справа — поліпшення взаємин з Лідою, що зайшли в безвихідь, як і інші мої справи. Все складається якнайгірше, хоч щодо Ліди не так-то я й хвилююсь.
Цього разу побачення призначено на сьому в одному з найкращих ресторанів, та я про всяк випадок приходжу в умовне місце на півгодини раніше. Це дасть мені можливість трохи відпочити од «свіжого», просякнутого бензином повітря Єлісейських Полів і забути про розмову з рудим. Я сідаю на терасі біля «Колізею» і замовляю келих рікара. Аромат жовтуватого питва пробуджує в мені тугу за Франсуаз. Я щиро жалкую, що зустріч у мене з Лідою, а не з Франсуаз. Просто я ненавиджу жінок, які вважають своїми боржниками цілий світ і вимагають, щоб їх хтось захищав. Наче мені нема чого робити.