— Спершу діставайте діаманти!
Сягаю рукою в кишеню, виймаю коробку й відкриваю її. Хоча ніч і безмісячна, але діаманти виблискують досить красномовно, уловлюючи тьмяні промені вуличних ламп крізь яблуневу гущавину. Сусід, не маючи сил стримати свій порив, жадібно простягає руку до коштовностей.
— Не хапайте! — попереджаю його. — Я хочу бачити папери!
Він приймає руку, длубається, в свою чергу, в кишені піджака й дістає якісь вузенькі, складені вдвоє аркуші.
— Я думаю, ви мали їх з собою і в кабаре… — кидаю я.
— Звичайно. Так само, як і ви свої камінці.
— Можна було спокійно обмінятися товаром під столом. Але з такою недовірливою людиною, як ви…
Немовби підтверджуючи мої слова, Пенев несподівано запитує:
— А де гарантія, що камені — справжні?
— А де гарантія, що досьє — справжні? — відповідаю я питанням на питання. — У вас перевага хоча б у тому, що ви знаєте, як виглядають камені, в той час як я поняття не маю про дійсний вигляд досьє. Однак я вже вам казав: якщо замість справжніх документів ви підсунете мені звичайнісінькі шматки паперу або взагалі якусь фальшивку, то кара для вас неминуча. І невідкладна, Пенев!
— Не лякайте, — буркнув сусід. — Давайте камені!
— На все свій час. Насамперед я хочу почути вашу інформацію. Де інші смужки?
Він мовчить, зважуючи можливий риск. Потім шепоче:
— У Кьоніга. Не знаю, це прізвище вам про щось говорить?..
— Говорить про ЦРУ, — відповідаю я.
Пенев мовчить, але в таких випадках мовчання — красномовніше від слів.
— Тепер давайте камені!
— Я кладу їх на огорожу. А ви кладіть поруч папери.
Він виконує наказ. Не рахуючи до трьох, — за частку секунди неможливо порахувати до трьох, — ми хапаємо здобич, кожен свою.
— Одна порада, — кажу йому, перш ніж піти. — Щезайте негайно. Ваше життя справді висить на волосинці.
Він буркає щось відносно стріляного горобця і зникає у темряві в напрямку вілли.
Життя його не варте й мідяка. Зрадник у хвилину зради сам кладе хрест на своєму житті. Але в даний момент для мене важливо, щоб він утік якомога далі. Перш ніж відкриє для себе справжню вартість каменів. І поки його хазяїн не пронюхав про оборудку, через яку їх одержано.
Я пробираюся у темряві до будинку, тихо піднімаюсь по сходах і заходжу в кабінет. Хоч напруження й не таке вже велике, щоб аж серце вискакувало, — я давно пережив період подібних юнацьких хвилювань, — однак не буду обманювати, що я зовсім спокійний. Яким би незначним не був риск, все-таки у мене немає цілковитої певності, що мені не підсунуто фальшивку.
Вмикаю настільну лампу і швидко переглядаю папірці. Тонкі, міцні, вони досить-таки пом'яті від гортання і збляклі від давності. Машинописні літери вилиняли, отже, було б безглуздо вважати, що досьє виготовлене спеціально для мене. Машинопис є оригіналом, а не копією, хоч зараз це мене не дуже цікавить. Що ж до змісту, то він зводиться до власних назв, розміщених колонкою через нерівні інтервали: Іскир… Огоста… Росиця… Янтра… Места… Осим… Назви нерідко повторюються, але в супроводі різних цифр: Іскир-2… Іскир-3… Загалом п'ятдесят дві назви, переважно річок. Між нами кажучи, я не чекав такого повноводдя.
Чимала спадщина минулого. П'ятдесят два зрадники, які періодично діяли або ж були готові до дії при відповідних обставинах.
П'ятдесят два агенти, якими розпоряджатиметься ворог, поки їх не викрито. А можливе викриття — поки що справа непевного майбутнього, оскільки ці списки, що в мене, містять лише маски. Справжні ж особи значаться у другому фрагменті рукопису, якого мені не вистачає.
Відрізки, до яких я добрався, — досить гірка перемога. А все-таки перемога. Тому що перші підозріння, які дали хід операції, повністю підтвердились. І тому що у мене вже точне уявлення про розмір лиха та про необхідність якомога швидше покласти йому край. І ще тому, що я нарешті знаю, де перебуває інша частина рукопису.
Погано тільки, що та інша частина — не друга й найважливіша, а третя, якщо вірити додатковим даним, одержаним від Пенева ще в кабаре. Це, власне, було і завершенням нашої розмови:
— Як фрагменти потрапили до іншої людини?
— Напевне, їх забрали з сейфа відразу ж після вбивства.
— А хіба у них не було копій досьє?
— Ви що, Горанова маєте за ідіота? «Картотека, — говорив він, — отут!» — Пенев багатозначно стукає себе по голові вказівним пальцем. — Старий був стріляний птах. Хоч і на нього прийшла черга.