— А чому?
— Ну, бо після недоречного жарту над Караджовим, який, як виявилось, зовсім не Караджов… Не знаю, чи ви в курсі…
— В курсі, — перебиваю його.
— Найбезглуздіше те, що Старий попав у халепу саме через прагнення остерегтися. І від страху, що його не схопили ваші спільники за недоречний жарт… Ікса. А Ікс послав мене на підмогу, і здавалося, що все вже позаду. Але потім з'явилися ці жінки… Розмарі, Флора… і стало ясно, що Старого підозрюють. А потім оте повідомлення по телефону.
— Яке повідомлення?
— Я гадав, що то ваша робота. Хтось із підозрілими натяками запропонував йому зустріч… напевно не знаючи, що телефон Старого підслуховують… Це й вирішило долю Горанова.
— Вони навряд чи очистили б його, якби ви їм не сказали, що досьє існують на папері, так би мовити, чорним по білому, — вставляю я, аби тільки підтримати розмову. — Немає таких дурнів, які б замахувались ножем на живу картотеку, перш ніж вони витрясуть її.
Пенев відповідає:
— Думайте, як хочете.
— І що в тих паперах із сейфа?
— Третій розділ.
— А другий?
— Я вам уже сказав: про другий вам може розповісти тільки Горанов.
Те, що не вистачало саме другого розділу, із справжніми прізвищами, було, з одного боку, погано, а з другого — добре. Кьоніг і його люди поки що не могли виходити на агентів. Відомості, які містив у собі третій фрагмент, були важливі, але без відповідних прізвищ практичної користі не могли принести.
З цією до певної міри втішною думкою виймаю фотоапарат-запальничку й беруся знімати аркуші машинопису. Знімаю їх двічі, на дві різні плівки. Одна ще завтра вранці буде в тайнику. А друга… друга також може знадобитись.
— Ви йдете вулицею, і на голову вам падає вазон. Що це — випадковість чи доля? — запитує Бенато, дивлячись на мене з-за окулярів своїми круглими дитячими очима.
— Так, — з готовністю відповідаю я.
— Що «так»? — знову запитує він, уже з ноткою незадоволення. — Ви, дорогий, просто не слухаєте, що я вам кажу.
— Визнаю, що я згубив нитку розмови, — бурмочу я, відриваючись від своїх роздумів.
— При вашій розсіяності ми ризикуємо залишитись без обіду, — все ще незадоволено зауважує мій компаньйон і поглядає на годинник. — Чи не вважаєте ви, що ваша дама примушує нас надто довго чекати себе?
— Думаю, що можна б уже замовляти, — кажу я, оскільки розмова відбувається в затишному куточку «Золотого ключа», і оскільки я саме в цей момент бачу, що у дверях появилася імпозантна фігура, яка, немов велика й добре заокруглена хмара, затулила світло білого дня.
Я підводжусь і виконую неминучий церемоніал знайомства, після чого садовлю даму між мною і Бенато. Бенато проймається повагою до Флори, але тільки з точки зору зросту. Він, здається мені, давно вже увійшов у той вік, коли починаєш дивитися на жінок лише як на можливих співрозмовниць.
Після короткої наради з Феліче, який завжди готовий запропонувати вам найдорожче, замовляємо напої, визначаємо меню. Бенато знову повертається до попередньої теми, але тепер уже спрямовує свої несміливі дитячі очі на Флору:
— Дорога пані, уявіть собі, що ви йдете вулицею і якийсь вазон падає на вашу чарівну голову. Як ви вважаєте, що це — випадковість чи доля?
— Вазон, — лаконічно відповідає німкеня.
— Ну, так, але ж він рухається під дією якоїсь сили…
— Земного тяжіння, — підказує дама.
— А невже питання про фатум не виникло перед вами?
— Бачите, пане, якщо вам на голову впаде вазон і ви все-таки уцілієте, то найкраще подумати не про фатум, а про телефон «швидкої допомоги». Якщо ж не вцілієте… Ну, в такому разі можете бути певні, що проблема фатума вже ніколи не турбуватиме вас.
Вирішивши в такий спосіб важке філософське питання, Флора бере щойно налитий метким Феліче бокал дюбоне і відпиває великий ковток. Гадаю, що наперекір погрозам долі Бенато зробив би те саме, якби він у цей час не умудрився розлити свій бокал; Однак, на щастя, постраждав його власний костюм, а не плаття дами. Моментально підбіг всюдисущий співвітчизник, прикрив сліди двома чистими серветками і приніс нове дюбоне. Ми з Флорою не без певного напруження стежили, щоб не повторився нещасний випадок; Бенато також, видно, ще в полоні подібних побоювань, бо поспішає залпом опорожнити бокал.
Поки мій компаньйон в очікуванні коктейля розвиває перед нами одну із Своїх улюблених тем — тему про звірячі вбивства, скоєні мафією, німкеня злегка нахиляється до мене і тихо повідомляє своїм байдужим голосом:
— Сьогодні вранці отого, Пенефа, було вбито.
— Хто вбив? Як?