— Ваше роз'яснення дуже доречне. А які у неї стосунки з Пенефим?
— Думаю, відносно цього ви можете бути спокійні. Вона прямо називає його кретином.
— Це нічого не значить. Кретини на те й існують, щоб розумні використовували їх.
— Я переконаний, що вона вже не розраховує на нього. Не знаю, чому саме, але не розраховує.
— А як вона ставиться до мене?
— Вас вона просто обожнює.
Ми продовжували ще якийсь час розмовляти у тому ж тоні, однак Розмарі, щоб не виглядати зовсім невдячною, визнала все-таки, що мої повідомлення не позбавлені певного значення, й висловила надію, що найближчим часом я зумію з'ясувати ще деякі подробиці і взагалі повністю оволодію цією масивною фортецею, хоч це не означає, що я мушу обов'язково лізти на неї в буквальному розумінні слова. Отже, усе закінчилося в досить примирливому тоні. І все ж таки у наших стосунках залишився якийсь легкий холодок. Зовсім легкий, аби лиш не закипіти від спеки.
Я піднімаюсь у спальню, щоб крізь щілину у шторі кинути контрольний погляд на віллу навпроти. Поліцаї напевно вже зробили своє діло. Після двох убивств підряд на одному й тому ж місці люди починають набувати ділових навиків, і все йде швидше. Сад безлюдний, немає нікого і в похмурому холі, штори в якому підняті, він видається мені пустельним і німим. Німим і, одначе, по-своєму красномовним: значить, Розмарі не пішла заспокоювати оте бліде створіння. Або якщо й пішла, то вже справилася зі своїм завданням. Мені вже нічого робити у цій порожній віллі. Я виходжу і йду алеєю до лісу, просто щоб розім'ятися й подивитись на цю ситуацію збоку. Ліс повільно огортає мене тінню і прохолодою, немов колонний зал, урочистий і тихий. За колонадами, удалині, проглядає смарагдово-зелене поле, далі видно синій ланцюг гір, а ще далі — засніжені громади високих вершин, над якими синіє небо.
Я повертаю на бічну стежку, щоб посидіти на першій-ліпшій лавці, однак лавка виявляється зайнятою. На кінці її сидить, зіщулившись, худенька дівчина у темній шкільній сукні з білим комірцем. А на колінах у неї лежить сірий оксамитовий ведмедик. Дівчина здригається, помітивши моє наближення, але я поспішаю заспокоїти її:
— Не лякайтесь… Я ваш сусід… хазяїн Розмарі…
— Здається, я вас колись бачила, — киває дівчина, якій, як уже згадувалось, напевно йде до тридцяти.
— Дозвольте присісти на хвилинку?
— Чому ж ні? Лавка не моя.
— Я не хотів би вам докучати.
— Ви мені зовсім не докучаєте… Хіба що затієте розмову про те страшне вбивство…
— Будьте спокійні, — відповідаю я, хоч маю бажання говорити тільки про це.
— Тут усі намагаються заспокоювати мене і всі говорять лише про речі, які ще більше розстроюють, начебто не досить того, що ця страшна картина не йде мені з-перед очей… і це тіло… і ця кров… Навіть коли заплющити очі…
— Не треба заплющувати, — раджу їй. — Коли хочете відігнати кошмари, слід не закривати очі, а, навпаки, розкривати їх якомога ширше й дивитися на прості речі, які вас оточують, на красиві дерева, луки, гори і небо… прислухатися до звичайних звуків…
— Здається, що прості речі я розумію, — каже Віолетта, притискаючи до себе ведмедика, ніби він збирається розплакатись. — Якщо я чогось не розумію, то це людей… І, можливо, тому завжди боюся їх… навіть люб'язних і доброзичливих.
— Люди є різні, — кажу я повчально. — І справа не тільки в тому, чи вони дружелюбні. Головне — що ховається за їхньою доброзичливістю — співчуття чи розрахунок.
— Але чого, власне, хочуть від мене всі ці люди? — несподівано запитує молода жінка, неначе своїми банальними повчаннями я роз'ятрив тільки-но затягнену рану. — І ваша квартирантка… і та дебела німкеня, яка сьогодні запросила мене на чай і торт до кондитерської… і той пан Кьоніг… чули про такого?..
— Ім'я мені відоме… — кажу непевно.
— Воно відоме всьому світові, бо коли візьмете навмання п'ять чоловік, то один з них буде Кьоніг, але я маю на увазі пана, який учора прийшов запитати мене, чи я не продаю віллу, чи я справді не продаю її, чи абсолютно точно не продаю, бо йому не віриться, що я не думаю її продавати, маючи інше житло, а я його запитала: «Яке інше житло?» — а він мені кричить: «Ви ж досі жили десь!» — а я йому кажу (думаю, що після такого нахабства я мала право сказати йому): «Яке це має значення, де я жила?» — а він відповідає: «Ніякого, звичайно. Просто я подумав, що ви готові продати якщо не віллу, то хоч те інше житло. Власне, де воно було і чи є вигляд на озеро?» — а я його питаю: «Про яке озеро йдеться?» — а він кричить: «Ви ж ліпше знаєте!» — поки нарешті, хай це виглядало й грубо, я не хряснула дверима у нього перед носом…