Цю маленьку повість, варту цікавого заголовка «Непрошений гість», вона випалює скоромовкою, квапливо, неначе нею раптом оволоділо прагнення вилити всю гіркоту, що зібралася, і я чудово розумію її, тому що справді неприємно, коли заходиш у батьківський дім і раптом виявляєш, що потрапив у гадючник.
— А як ви пояснюєте все це? — наважуюсь запитати.
— Ніяк, ну абсолютно ніяк. Я ж вам кажу: мені здається, що легше зрозуміти предмет або тварину, ніж людей.
Вона замовкає, знов укладає ведмедика собі на коліна, ніби йому вже пора спати, потім зауважує:
— А може, воно й краще, коли не розумієш. Бо якщо почну розуміти, боюсь, що мені стане ще страшніше. Оце тільки-но я собі подумала, наприклад: може, та німкеня навмисне покликала мене до кондитерської, щоб тим часом убили цю нещасну людину. Мабуть, я починаю фантазувати і таки напевно фантазую, але як тільки станеш думати, то вже не можеш зупинитись і доходиш до страшних речей…
— Навколо вас дійсно творяться незвичайні речі. Якщо й не страшні, то принаймні дивні.
— Так, але чому? — запитує жінка із змученим виглядом. — Що я їм зробила? Чого вони хочуть від мене?
— Від вас — напевно нічого. Але, можливо, їх цікавить вілла. Ви добре оглянули приміщення, де жив ваш батько?
— Як я можу нишпорити там, коли не минуло й десяти днів після похорону? Як тільки подумаю собі, що його поховали без мене… Ви повірите, що про його смерть я довідалась зовсім випадково з якоїсь старої газети?.. Так ізольовано живу, що навіть…
— Ах, дорога моя!.. О П'єре… — чуються у нас за плечима вигуки, і я безпомилково вгадую, чиї вони.
— Добридень, Розмарі, — киваю я, встаючи. — Власне, я пішов був шукати вас, але вже мушу відправлятися. Побачимось сьогодні увечері.
— Заходьте якось на чай, разом з мадемуазель, звичайно, — пропонує Віолетта, втомлено усміхнувшись. — Я буду дуже рада.
Вона затримує на мені свій погляд довше, ніж потрібно, наче підтверджує ще раз, що справді сподівається на побачення і що наша розмова не закінчена.
Розмарі відразу ж умощується на лавці, явно задоволена, що я дав їй місце і залишив їх наодинці. А я рушаю вниз, але з протилежними почуттями, бо ця Віолетта, щиросерда, схильна до звіряння своїх думок, — готова жертва в руках моєї прекрасної дами. Будемо сподіватися, що дама хоча б частково поінформує мене про деякі деталі. Правда, після того як між нами виник холодок, це досить сумнівно.
За чверть шоста. Я знаходжусь у нижньому місті і дещо завчасу йду довгою похмурою галереєю, що веде до площадки перед ліфтом. Завчасу, але умисне, бо при таких зустрічах не заважає перевірити, поки не пізно, чи хтось третій не з'явився на зустріч без запрошення.
Виявляється, з'явився. І навіть не один, а здається, двоє.
Помічаю це аж тоді, коли вже йду повільними дзвінкими кроками по галереї. Очевидно, за мною простежили з машини, а тепер зупинили її за поворотом і для більшої інтимності переслідують пішки. Один іде метрів на десять позаду під аркадами, кроки його звучать в абсолютній дисгармонії з моїми, і це, ясна річ, дратує мене. Міг би хоч ритму дотримуватись. Другий тягнеться уздовж шосе, паралельно з галереєю, тихо і загрозливо.
А втім, наскільки мені вдалося побіжним поглядом засікти їх, вони обидва загрозливі: широкоплечі, високі на зріст, словом, кавалери таких же габаритів, як і дорога Флора. На мить у мене майнула підступна думка, чи я не зобов'язаний цією увагою саме Флорі. Прикра думка. Але, як каже Віолетта, почнеш думати, то вже не можеш зупинитись і доходиш до таких речей…
Випадковий збіг? Подібне питання могло б виникнути тільки у новачка. У мене ніс досить натренований, щоб відчути небезпеку не за десять метрів, а з набагато більшої відстані. І розум досить досвідчений, щоб сказати собі: незалежно від того, хто послав цих двох, треба забути про зустріч і якомога скоріше вибратися до верхнього міста.
Якомога скоріше — значить скористатися ліфтом. Звичайно, якщо я встигну вчасно вскочити й хряснути дверима перед носом одного й другого. Бо їхати у ліфті з такими супутниками не завжди доцільно.
Продовжую йти до місця зустрічі, хоч уже про зустріч не думаю. Ті, що ззаду, видно, розгадали мій намір, бо наддають ходи й починають скорочувати відстань. Мені також треба облишити вдавану ходу безцільного зіваки і наддати кроку. Цілком природно, що наш рух раптом перетворюється на змагання з швидкої ходьби.
Сумніву більше немає: наміри переслідувачів виходять за рамки звичайного стеження. Я швидко оцінюю становище. Одна касетка з негативами — у машині-тайнику. Друга — в мініатюрній порожнині у підборі черевика. Схованка не така вже й хитра, але не зовсім безнадійна, принаймні поки черевики у мене на ногах. От тільки у кишенях моїх забагато господарських речей — запальничка-фотоапарат, авторучка-передавач, підзорна труба, відмичка, не рахуючи капсул. Ні, я абсолютно не готовий до перевірки.