Звичайно, можна було б минути ліфт і простувати далі вулицею уздовж річки. Але я вже бачу цю вулицю: вона досить безлюдна і досить довга, щоб надіятись на неї. Перше все-таки краще. Треба лише поспішати.
І оскільки все упирається в швидкість, я, відкинувши геть тягар недоречної соромливості, кидаюсь бігти і мчу до пустого ліфта, який чекає на мене. Але ті двоє також біжать, я вже зовсім ясно чую їхній тупіт, та це й не дивно, бо ще трохи — і вони порівняються зі мною, стиснуть з обох боків: очевидно, я переоцінив свої можливості або ж недооцінив їхніх.
Напружую останні сили і встигаю-таки скочити в кабіну, випередивши їх трохи більше, як на метр; проте це зовсім мізерна перевага, і коли я, опинившись у чотирикутній коробці старовинної підйомної конструкції, намагаюся зачинити двері їм перед носом, то відчуваю, що ті двоє з усієї сили тягнуть їх до себе, бо прокляті двері підйомника відкриваються назовні; єдине, що мені раптом спадає на думку, — це несподівано відпустити двері, і обидва, як я й сподівався, котяться назад; я міг натиснути на кнопку і поїхати, як у казці з традиційним щасливим закінченням, але для того, щоб підйомник рушив з місця, двері мусять бути зачинені; перш ніж я встигаю зробити це, двоє переслідувачів підхоплюються як по команді, кидаються вперед і ось вони вже в металевій коробці разом зі мною, на відстані двох кроків.
Обоє важко дихають, гіпнотизуючи мене важкими поглядами, які недвозначно говорять, що мені зараз доведеться розплачуватись.
Один з них, якого я запам'ятовую по шоколадному костюмі у світлу смужку, грубим жестом захлопує двері й шарпає пересувну решітку, а другий натискає на кнопку. Стара незграбна машина повільно рушає, і оскільки прислів'я гласить, що всякий від'їзд — це маленьке вмирання, двоє молодиків підходять до мене з обох боків — довести, що прислів'я не бреше.
Великий кулак того, що справа, скеровується в мою голову, щоб приплюснути її до стіни, але, на його нещастя, в цю мить моя голова уникає фатальної зустрічі і встромлюється у живіт другого, тоді як перший умудряється лише розбити свій власний кулак. Я теж не бозна-який щасливець, бо живіт цього типа твердий, як залізобетонний бункер, але й моя голова не дуже м'яка, так що результат — один на один, вірніше, був би один на один, якби мій здогадливий кулак не влучив в одне місце трохи нижче, яке я задля пристойності не буду називати.
Противник падає, скрутившись від болю, який, підозріваю, є пекельним, але й моя доля не краща, оскільки другий розбитим кулаком послав свій каральний удар мені під ребра. Вмить я відчуваю, що весь кисень Всесвіту раптом закінчився, і падаю на підлогу; він нахиляється наді мною, щоб розчавити мені обличчя, і тим самим допускає помилку: моє двозубе вістря вказівного і середнього пальців забивається в його очні ями; щоб зберегти зір, він змушений відсахнутися назад, а я, скільки можу, допомагаю йому — з усієї сили шарпаю його за ногу, так що молодик падає на спину, не пропускаючи зручної нагоди оглушливо тріснутися тім'ям об протилежну стіну.
Я, хоч і не без певних труднощів, підводжусь у скромній ролі переможця. Однак перемога нерідко запаморочує голову: я зовсім забув про того, кому завдав недозволеного, з точки зору судді, удару в живіт, і він сам нагадує мені про себе ззаду несподіваним стусаном, який за фізичними законами руху тіла кидає мене вперед, назустріч нещадній твердості металевої стіни; тим часом другий здоровань також звівся на ноги, і я знову опинився у вихідній позиції з двома незабезпеченими флангами, дальший розвиток подій не обіцяє нічого втішного.
На щастя, навіть найповільніший ліфт кінець кінцем прибуває до місця призначення, якщо, звичайно, не застрягне десь поміж поверхами; отож і старовинна бернська черепаха нарешті доповзає до рівня площадки перед Кафедральним собором, де нас чекають двоє панів і дві-три жінки з дітьми, але один з молодиків, який, очевидно, не терпить натовпу, тягнеться рукою до кнопки, щоб влаштувати мені зворотний рейс з усіма принадами безтурботної подорожі до пекла. На щастя, діти нетерплячі, і якась дитина поспішила відчинити двері, блокувавши тим самим рух ліфта; я гукаю крізь решітку: «Бандити, поліція!» — повторюючи ці вигуки для більшої переконливості, що змушує нападників відсунути решітку й кинутися якомога далі від можливих ускладнень; але, незважаючи на оперативність, з якою доводиться раптом тікати, той, що в шоколадному костюмі, не забуває на прощання тріснути мене під око, так що одразу приходить на згадку забутий фільм «Як багато зірок».