Бернська публіка, напевне, любить спостерігати сенсації переважно здалеку, тому що, боячись бути замішаними як свідки в якійсь кримінальній історії, люди, котрі щойно товпилися перед ліфтом, розбігаються, жінки тягнуть геть дітей, і це наштовхує мене на думку знову зачинити двері і найкоротшим шляхом спуститись у долішнє місто, залишивши якомога більшу відстань між мною і невгамовними переслідувачами.
— Пан Лоран? — з помірною цікавістю запитує чоловік, на якого я мало не наштовхуюсь унизу при виході.
— Пан Брунер? — запитую й собі.
— Ви що, були на змаганнях з боксу? — співчутливо каже чоловік.
— Сподіваюсь, не ви послали боксерів? — цікавлюсь у свою чергу.
— Невже мій вигляд настільки немічний, аби допускати, що я потребую посередників?
Його вигляд, я уже згадував, далеко не немічний, а втім не так вигляд, як щось у тоні цієї людини підказує мені, що моя гіпотеза, мабуть, трохи поспішна.
— Гадаю, що принаймні сьогодні ви поза грою? — зауважує Брунер.
— Аж ніяк. Тільки треба десь помитися.
— В такому разі ходімо. Машина моя тут, за два кроки.
Машина справді стоїть за складом; німець, акуратний і передбачливий, дістає з багажника маленьку аптечку і подає мені, щоб протерти спиртом садна на обличчі й заліпити вилицю тонким пластирем привітного бананового кольору дамської білизни.
— Їдемо далі чи, може, проскочимо до ресторану навпроти — поїсти свіжої риби? — пропонує Брунер.
— Мені байдуже.
— Мені, одначе, аж ніяк не байдуже. Форель з маслом… Якщо ви справді байдужі до такої речі, значить, вам треба серйозно подбати про своє здоров'я.
Отже, ми перебираємось імпровізованим дерев'яним містком на протилежний берег і простуємо до ресторану, який скидається на скромну хижу, але відомий на весь Берн фірмовими рибними стравами. Знехтувавши розставлені на галявині столи, ми сідаємо у затишку всередині ресторану біля вікна, з якого можна стежити за берегом навпроти, залишаючись непоміченим.
Я полишаю клопоти з замовленням на Брунера, який, видно, сприйняв прості смаки Флори, а можливо, нав'язав їй свої. По великій форелі з маслом, по салату і пляшка вина — так виглядає частування; абсолютно зневажено всілякі вступні тонкощі й фінальні десерти. І лише тоді, коли ми закінчили їсти й нам подали каву, німець завдає собі клопоту заговорити.
— Приємне містечко, спокійне і тихе, — зауважує він з добродушністю, породженою ситим шлунком, дивлячись на берег за синьо-зеленими водами Ааре.
— Це з якого боку глянути, — недбало відповідаю я. — Останнім часом дехто в цьому містечку розпрощався з життям.
— Нічого не вдієш: люди скрізь умирають.
— Але ж не обов'язково насильною смертю.
— Так. І все-таки вмерти у Берні… Це дійсно не так уже й погано — вмерти у Берні.
— Вмирайте ви, — бурмочу. — Я не кваплюсь.
— Вірю, — він згідно киває головою. — Але не завжди все залежить від нас. Ви гадаєте, що побіжна прочуханка, щойно завдана вам, не є початком чогось серйознішого?
— Не виключено, але це не привід для зловтіхи. Якщо я загину, то це не значить, що ви щось виграєте.
— О, звичайно, людина не може на всьому вигравати, — киває з тією ж згідливістю Брунер.
— Я б навіть сказав, що втратите.
— Що саме?
— Можливого союзника.
— Союзника у чому? В розподілі виграшу?
— Не в розподілі, а в забезпеченні його.
— Життя, пане, навчило мене, що і найвідданіший союзник не безкорисливий. Я додав би, що найвідданіші якраз найдорожче обходяться. Якщо ви думаєте, що Флора для мене — дешеве задоволення, то ви дуже помиляєтесь. Для вас, може, й так, а для мене — ні.
— Хочу запевнити вас, що Флора мене цікавить не заради задоволення, а зовсім з інших мотивів. Сподіваюсь, ці мотиви вам добре відомі, як і точна моя пропозиція.
— В дуже загальних рисах, дорогий: пропоную відомості, шукаю відомості… це ніяка не пропозиція…
— Я не міг бути більш конкретним перед жінкою. Це чоловіча розмова.
Остання фраза приємно лоскоче вухо Брунера, який, як і кожен чоловік, що перебуває під п'ятою, дуже чутливий щодо чоловічої гідності. Він царственим жестом погладжує виголене тім'я, мацає свої повні щоки, двома пальцями пощипує кінчик широкого носа і, переконавшись таким чином, що все, слава богу, на місці, відкидається на спинку крісла й великодушно кидає: