Закурюю, дивлячись на бульвар і пригадуючи терасу з жовтогарячим накриттям і міцні дотепи, якими ми обмінювалися з Франсуаз у той трохи сумний час нічних присмерків. Дивлюся на бульвар і несподівано бачу… Франсуаз. Вона простує до мене в строгому сірому костюмі в талію, у чорній мереживній блузці. Що за жінка! Їй личать усі кольори.
— О, дивне видіння! — шепочу я.
— Не пускай слину, — відповідає Франсуаз. — Краще подай мені стільця. Я взула страшенно незручні туфлі.
— В тебе немає й краплі людських почуттів, — зітхаю я, присунувши стільця від сусіднього столика. — Скажи бодай, «яка несподіванка!» чи щось подібне.
— Яка ж тут несподіванка, коли я йшла до тебе, — відповідач чорнокоса. — Замов і мені келих рікара.
Я виконую прохання і знову впиваюсь очима в Франсуаз. Яка жінка! Які форми! Вона й собі якусь хвильку роздивляється мене.
— Трохи погладшав. Нічого, тобі непогано. Раніше ти був аж надто елегантний. Елегантність і ти… це, знаєш, трохи несумісні поняття.
— Знаю, знаю. Так само, як я і вихованість. Тільки не тримай мене в напруженні.
— Спокійно, — тихо промовляє Франсуаз, знімаючи рукавички. — Дай мені сигарету. Як це ти куриш таку гидоту?
— А що ти бажаєш? — запитую, бо пояснювати, чому я курю «таку гидоту», надто довго.
Я гукаю дівчину з сигаретами, і Франсуаз, як я й сподівався, бере пачку «синіх». У цю ж мить приносять замовлений рікар. Чорнокоса запалює сигарету і кидає в келих грудочку льоду. Прозора рідина поволі каламутніє.
— Мене прислав наш спільний знайомий, — тихо каже Франсуаз, терпеливо чекаючи, поки суміш у келиху побіліє. — Твою пропозицію прийнято. Підтримуватимеш зв'язки зі мною. Інструкції одержиш від мене. Ніяких інших контактів. Між нами — звичайні сентиментальні стосунки, не більше.
— Сентиментальні стосунки з тобою! Не сміши мене.
Вона відпиває рідину, вже зовсім побілілу, затягується сигаретою й мовчки дивиться на мене.
— Хіба вони не знають, що ти допомогла мені втекти з Афін?
— Не знають. І ти також не силкуйся знати більше, ніж належить. А то схопиш запалення мозку, і ми не знатимемо, що з тобою робити.
— Це правда, — погоджуюсь я. — В такому товаристві, як твоє, психічні захворювання не виключені. Коли я одержу інструкції?
— Сьогодні ж.
— Слухай, Франсуаз. Через п'ять хвилин сюди прийде одна дівчина. Побачення.
— То розраховуйся, й ходімо.
— Франсуаз, благаю тебе: вкрай необхідно, щоб це побачення відбулося.
— Твої потреби мені добре відомі, — погоджується Франсуаз. — Я гадала, ти — серйозніший.
— Дуже прошу тебе: давай відкладемо справи на пізніше.
Франсуаз співчутливо дивиться на мене, потім зітхає:
— Не знаю, до чого б довели тебе твої примхи, коли б замість мене прислали когось іншого. Ну, дарма. Один раз можна й відступити. Куди ти підеш?
— Ми повечеряємо в ресторані «День і ніч», тоді можемо піти в кіно, після одинадцятої заглянемо в «Крейзі Хорс салон», і десь о третій ночі буду вдома.
— Ого, яка програма! Невже ти сам її склав? Сподіваюся, додому ти прийдеш сам?
— Звичайно. Тут зовсім інше, ніж ти гадаєш…
— Це мене не обходить. Гаразд. Твою адресу я знаю. І взагалі я зумію тебе розшукати.
Вона допиває рікар, гасить сигарету і підводиться. І вчасно: на розі вже з'являється Ліда. Та я така пропаща людина, що дивлюся не стільки на Ліду, скільки на струнку постать в елегантному сірому костюмі, що віддаляється.
— Давно чекаєте? — запитує дівчина, сідаючи на місце Франсуаз.
— Давно, але не через вас. Умисне прийшов раніше, щоб трохи побути на повітрі…
— Знайшли, де дихати… — кривиться Ліда. — Відколи я тут, в мене від бензину не перестає боліти голова.
— Звикнете, — заспокоюю її. — Тобто звикнете до головного болю. Що питимете?
— Те ж, що й ви. Замовляю ще дві порції рікара.
— Ви вже знайшли собі якесь товариство? — цікавлюсь.
— Де б я його знайшла? Єдина моя компанія — Мері Лямур.
— А Кралев?
— Не нагадуйте мені про нього.
— Невже встигли посваритися?
— Ми не сварилися. Просто я не терплю його. Розумієте, є люди, яких я не терплю. Він саме з таких. Коли його бачу, в мене мурашки по спині бігають.
— Раджу: не кажіть йому про це. Кралев — небезпечна людина. Отже, ви знайшли спільну мову лише з Мері Лямур?
— В тім-то й біда, що з нею не зовсім певно.
— Чому? Від неї у вас по спині теж бігають мурашки?
— Вона не така неприємна. Хоч, як на мене, надто цинічна.
— Лається чи…
— Лається вона рідко. Але в неї цинічні погляди на життя.