«У Брегенці, — відповів Гораноф. — На останній зупинці».
«Ні, тут!» — озвався Ганеф.
«А ви краще мовчіть. Я вам нічого не винен», — сказав Гораноф.
«Ви мені винні своє життя. І якраз тепер настав час віддати. Бо ваша остання зупинка — тут! — зацеречив поліцай. — Гайда, злізайте!»
«Що це вам зайшло в голову? Що ви задумали?» — закричав Гораноф.
«Нічого особливого. Просто поділимо, — сказав Ганеф, пістолетом примушуючи його вийти з машини. — Я, як вам відомо, не люблю об'ємистого майна. Ані важкого. Так що задовольнюся діамантами. Ану, швидше!»
Вони стояли один навпроти одного на галявині біля машини, і Гораноф був уже в паніці, але навіть у такому стані йому важко було розстатися зі скарбом, а діаманти, про які я вперше почув, справді становили скарб, раз Ганеф готовий був задовольнитися ними; Гораноф плакав, зовсім одурівши від страху, погрожував, що кричатиме, а той відповідав: «Кричіть, тут чудова луна»; врешті-решт, після того як поліцай направив пістолет йому в живіт, Гораноф засунув руку у внутрішню кишеню й дістав плоску чорну коробочку, щоб викупити своє життя, однак не викупив: Ганеф, узявши коробочку, тут же послав йому в груди дві кулі, той якусь мить постояв з відкритим ротом, немовби дивуючись з того, що сталося, і впав.
«Навіщо ви його вбили? — запитав я, розсердившись не на жарт. — Мова не йшла про вбивство».
«Я хотів одразу стріляти, — відповів Ганеф, — але боявся зіпсувати діаманти. Звідки я знав, де він їх ховає?»
«Ви все зіпсували, — сказав я. — У моїй країні ще є закони».
«Ваша країна так само збанкрутувала, як і моя, так що не турбуйтеся дуже про закони, — сказав Ганеф. — Я все життя стояв на сторожі законів, і ось бачите, до чого дійшов. Давайте краще закінчимо з іншим і поїдемо».
«З чим іншим? — запитав я, зайнявши позицію по другий бік машини. — Ви ж узяли свою частину?»
«Так, узяв, — відповів Ганеф. — І не маю жодного наміру тягати такий вантаж, навіть якби він був золотий. Але ж погодьтеся, що я не можу витрачати діаманти. Нам треба поділитися хоча б доларами».
Він хотів лізти в машину, але я скомандував: «Геть! Марш звідси!», бо вже встиг витягти вальтер, а цей падлюка у той же момент пальнув у мене через вікно машини і, як на зло, влучив якраз у руку, в якій був пістолет; я, приголомшений шоком, упустив зброю, і це мене врятувало: я нагнувся за нею саме в ту мить, коли він розрядив у моєму напрямку решту обойми.
Я скрутився за машиною, тримаючи зброю в лівій руці. Та що з того? Не знаю, як ви лівою рукою, а я нею не можу навіть у носі покопирсатись, не те що влучно стріляти.
Тільки-но я спробував подивитися з-під «опеля», де Ганеф, як з боку мотора спалахнуло полум'я. Цей мерзотник вирішив, перш ніж зникнути, підпалити машину, а разом з нею й мене, і кинув щось зверху. Я швидко відповз до сусідніх кущів і зачаївся.
«Опель» як спалахнув, так і погас, бо бензин таки закінчився; я нарешті вибрався зі своєї схованки й підійшов до місця події, але міг лише констатувати, що той падлюка зник остаточно і безслідно разом з валізкою, хоча й зневажав важкий багаж. Я нашвидку перев'язав руку, ще раз окинув поглядом усе, взяв дві-три дрібнички на згадку і пішов на шосе чекати якогось військового грузовика.
Нарешті справді над'їхав грузовик, але це сталося аж під вечір, тому що тоді в тій гірській місцевості вантажні перевезення не були інтенсивними. Підкинули мене до Фельдкірха. Однак яка користь? Я втратив дуже багато часу, і Ганеф напевно встиг уже десь сховатися. До того ж що я міг зробити з цією пораненою рукою? Ви скажете, що рука не заважала видати його властям. Цілком вірно, і шанси схопити його десь, поки він ще не перейшов кордон, були не такі вже й малі. Від нього забрали б усе — і золото, і діаманти, й, мабуть, пустили б кулю в лоб. Але яку користь від усієї цієї історії мав би я особисто?
Я не мстива людина, можете мені повірити, Лоране. Справедлива — так, справедлива — безумовно. Але не мстива. Отже, я вирішив зберегти справу в особистому архіві, а коли дозволять умови, сформулювати свій позов.
Ясно, ні?
Брунер гладить рукою виголене тім'я, ніби перевіряє, чи голова не дуже розігрілася від припливу спогадів. Потім правиця опускається і зникає у внутрішній кишені. Чоловік дістає портмоне, якийсь час риється в ньому і кладе переді мною три маленьких знімочки. Це контактні копії з малоформатної камери, проте, незважаючи на невеличкі розміри, можна зовсім виразно побачити зображення: одна і та ж сцена знята з різних точок зору — розпростертий на землі Горанов.