— То тільки зразки з цілої серії, — задоволено пояснює Брунер. — Я зняв її «лейкою» перед тим, як покинути місце події. Маю й деякі інші сувеніри, або, як сказав би юрист, речові докази. Але найважливіший експонат колекції — паспорт.
Він замовкає і дивиться на мене з таким самовдоволенням, що примушує нарешті висловити очікуване запитання:
— Який паспорт?
— Паспорт Горанофа. Або, якщо хочете, паспорт Ганефа, але вже прикрашений знімком Горанофа.
— Напевне, досить груба фальсифікація, — бурмочу, — якщо зроблена там, на місці.
— Не така вже й груба, — хитає головою німець. — Тому що документи були заготовлені самим Ганефим ще в поліції, він вирізав знімки за одним розміром і поставив суху печатку точно на те саме місце, так що простою підміною знімків ліквідував одну особистість і підмінив її іншою. Гадаю, що у нього були достатні підстави відчувати певні незручності від легітимації під власним прізвищем.
— Би недалекі від істини.
— Отже, Ганеф мертвий для світу, а справжній Ганеф, добре екіпірований рухомим майном убитого, починає нове життя у новій ролі.
— Так воно й було.
— І досить довго — цілих три десятиліття. Власне кажучи, Лоране, він прожив своє життя і нічого не втратив. Його убивця відібрав у нього лише останні роки, які він, мабуть, провів би у хворобах або у старечій немочі. У програмі залишився я. Тому що цілі три десятиліття, незважаючи на всі дослідження, мені не вдавалося пронюхати, де цей тип. І якщо я його виявив, то тільки завдяки випадковій зустрічі у Мюнхені. Дійсно благословенна долею зустріч, однак аж через тридцять років. Настав нарешті час сформулювати свій скромний цивільний позов.
Видно, настав час і для чергового кухля, тому що Брунер поглядає в бік бару, вже яскраво освітленого білою холодною люмінісценцією, і бурмоче:
— Власне, я б ще випив пива…
Подаю знак кельнерові й дивлюся у вікно. Надворі зовсім стемніло, і ми, сидячи біля самої вітрини, можемо стати предметом уваги якогось цікавого перехожого. Зрозумівши мій погляд, німець машинально закриває штору.
— А що ви запропонуєте нам на вечерю, дорогий? — запитує він офіціанта, який подає йому пиво.
Виявляється, що на вечерю є багато чого. Мені вже стає погано від цих старіючих осіб, для яких добра закуска перетворюється в головну, якщо не єдину земну насолоду. Однак служба вимагає жертв.
— Я простежив за ним аж сюди, — продовжує свою розповідь німець, коли кельнер віддаляється із замовленням. — І якось увечері відвідав його отак, без попередження. Інший, може, не зробив би цього, але я зробив. Подзвонив і, коли він відчинив двері, сказав йому звичайнісіньким тоном: «Здрастуйте, Ганеф. Я Брунер. Не знаю, чи ви пам'ятаєте мене…» З'ясувалося, що пам'ятає, бо спробував зачинити переді мною двері, але я поставив ногу на поріг і швидко попередив його: «Без дитячих витівок, Ганеф. Розмови вам не уникнути в будь-якому випадку. Отже, використовуйте нагоду, щоб вона відбулася між нами обома, а не між вами й поліцією». Так що розмова справді відбулася. Ще того ж вечора, з усіма копіями документації, які я приніс з собою.
— Ця зустріч могла закінчитися для вас неприємністю, — зауважую я. — Ганеф був не сам.
— Знаю. Не вчіть мене. І не уявляйте собі, що я пішов туди без застережних заходів. Оригінали знаходились у надійних руках, і Ганеф чудово розумів, що досить йому крикнути: «Рятуйте!», як усе обрушиться на нього. Отже, він змушений був прийняти мої умови.
— А саме?
— О, це абсолютно інтимні деталі, Лоране. Ви, дозвольте вам сказати, справді виявляєте набагато більше цікавості, ніж допускають інтереси вашої особистої безпеки. А втім, ви й самі можете здогадатися, що йшлося про певне відшкодування збитків готівкою. І щоб не бути несправедливим до мертвого, треба зізнатися, що воно було виплачене мені у відповідний час і в відповідному місці. Але чого варте відшкодування збитків, навіть якщо сума досить солідна? Отже, хоч я попередньо й не формулював цієї деталі, згадана сума могла мене цікавити лише як перший внесок. Внесок, яким я збирався оплатити свою віллу і деякі борги. А забезпечення в старості? А утримання машини? А утримання Флори? Бо такі, як ви, наприклад, може, й ладні при нагоді роздягти її, але про одяг турбуєтесь не ви, а все той же старий дурень, Макс Брунер…
Тирада, сповнена легкої гіркоти, переривається появою смаженої риби. Поява ця якраз вчасна, щоб розвіяти меланхолію німця й нагадати йому, що в нашому грішному світі все ще існують якісь маленькі радощі, навіть для старіючих чоловіків. Він заглушує свою гіркоту кількома великими шматками білого, ще паруючого м'яса, заливає їх, щоб охолодити, бокалом білого рейнського вина, а потім продовжує в тій же послідовності напихатися й заливатися і лише після того, як з легким подивом констатує, що тарілка перед ним порожня, відкидається широкими плечима на спинку крісла і повертається до перерваної розмови: