— А в кого вони інші? Всі ставляться до життя однаково, тільки одні приховують це, а інші — відвертіші.
— Неправда! — заперечує вона, і в її голосі звучить уже знайома мені дратівлива нотка.
Я не відповідаю, бо гарсон саме ставить на стіл питво. Кидаю в нього лід, а дівчині доливаю трохи води.
— Як наша мастика[2], — каже дівчина, відпивши ковток. — тільки гірша.
— Як на чий смик.
— Гірша! — настоює Ліди.
— Гаразд, — мимрю я. — Для вас — гірша, для мене — краща. Як кому.
— І сигарети в них гірші, — каже дівчина, пригощаючись з моєї пачки.
— То не куріть.
— Мене аж сіпає, коли я бачу, як наші болгари силкуються бути схожими на французів. Навіть батько надягнув короткого плаща й капелюха, наче двадцятирічний хлопчисько.
— Того дня ви теж мали далеко не вишуканий вигляд, — нагадую я. — Але сьогодні ви набагато пристойніша.
На ній дешевенька поплінова сукня, напевно, куплена ще тоді в «монопрі», — в сірі й білі лінії, але без претензії на кричущість. І оскільки Ліда непогано скроєна, сукня досить-таки терпима.
— Я це зробила не заради вас, — ущипливо завважує вона.
— Я цього й не думав.
Вона, звичайно, бреше. А я вдаю, що вірю їй. Вуста ледь підфарбовані, а чорні й фіолетові тіні під очима зникли зовсім. Отже, вона зважає на мої поради.
— Що ми робитимемо сьогодні? — запитує Ліда, дивлячись з-за плеча на людський глум.
Нашвидку знайомлю її з програмою вечора, коротко характеризуючи заклади, в яких збираємось побувати.
— Ви вирішили взяти реванш за той вечір…
— Ні, просто маю трохи більше грошей.
— Тут усі говорять тільки про гроші. Жах!
— А хіба десь говорять про інше?
— Але ж треба знати якусь міру.
— Така вже наша професія, — відповідаю. — Ми бізнесмени.
— А я вважала, що ви боретесь за якісь ідеї.
— Ідеї? Які ідеї?
— Це вам краще знати. Адже ви працюєте в емігрантському Центрі.
— А ви були там?
— Так, позавчора. Ходила по батька.
— І звернули увагу на вивіску біля дверей?
— «ІМПЕКС» або щось таке.
— Правильно. В цьому й полягає наша робота: ми експортуємо диверсантів, а імпортуємо секретні дані. Імпорт-експорт. Торгівля.
— Ви жахлива людина.
— Не більше за вашого батька. Тільки, на відміну від нього, не базікаю про національні ідеали.
— У цинізмі ви перевершуєте Мері Лямур.
— Дуже приємно почути це од вас. Вип'ємо ще?
— Дякую, не люблю мастики. Надто ж такої… А чи не краще нам без сварки розійтися по домівках?
Незважаючи на таку багату програму, вона чомусь сьогодні трохи засмучена.
— Не поспішайте, — кажу я. — Попереду нас чекає приємний вечір.
________Приємний вечір завершується. А сказати точніше, ми поринаємо в синьо-рожевій напівтемряві «Крейзі Хорс салону». Програма давно скінчилася, і ми кружляємо на маленькому дансингу в ритмі старовинного танго.
— Виявляється, при бажанні ви можете бути й приємним… — каже Ліда, дивлячись на мене великими карими очима.
— Не з усіма.
— А я й не кажу, що з усіма, — значуще додає вона.
Вечір минув чудово. Кінофільм — якась драма про велике кохання — Ліді сподобався. Номери з роздяганням у кабаре в міру чергувалися з гумористичними скетчами, крім того, артистки були добре загримовані й гарні, як ляльки. Взагалі кінець вечора вийшов набагато цікавішим, ніж початок.
— Мені здається, я якось змирилася б з тутешнім життям, коли б поруч була справді близька мені людина, — знову починає Ліда, покірно дозволяючи водити себе в ритмі танго.
— Маєте батька.
— Я сказала: справді близька людина.
— Розумію. Те, чого ви прагнете, шукає і не знаходить цілий світ. Париж — це великий ярмарок. Як тільки ви звикнетесь із думкою, що треба продавати себе, життя відразу ж стане легшим і стерпнішим.
— Облиште свій цинізм. Не псуйте мені цей чудовий вечір.
— Гаразд, гаразд, — кажу я і міцніше пригортаю її, відчуваючи її тіло під простенькою попліновою сукнею, яка, на щастя, не дуже впадає у вічі в напівмороці.
Танок закінчується, і ми повертаємось до столика.
— Ще одне віскі?
— Мерсі. Краще чогось прохолоджуючого.
— Два шведських! — кидаю я гарсонові, що саме проходить.
— І одне шотландське! — чую позад себе м'який жіночий голос.
Озираюся. Біля столика стоїть Франсуаз у блідо-рожевій мереживній сукні. Яка жінка! Їй все личить! Але зараз вона не справляє на мене враження. А точніше, вона псує мені настрій.
— Що ж ти навіть не запросиш сісти? — питає Франсуаз. — Чи, може, забув, що призначив мені побачення?