— Не знаю, чи треба дякувати вам за те, що сталося, чи можна відправитись і без цих світських манер, — бурмочу я, підводячись.
Бентон дивиться на мене з ледь помітним відтінком здивування; вловивши його погляд, я роблю красномовний жест у напрямку дверей: мовляв, «вийдемо надвір». Тінь здивування в чорних очах змінюється тінню насмішки, однак він киває, і ми разом рушаємо до виходу.
— Сподіваюсь, ви не задумали якогось дурного трюку, — кидає американець, коли ми виходимо на асфальтовану алею.
— Будьте спокійні, — відповідаю. — Такі речі — ваша монополія. Хотілося просто уникнути апаратури, якою вас, очевидно, підслуховують. Адже у вас, коли не помиляюсь, саме така система: один одного підслуховує.
— Хай вас не турбує наша система. В даному разі це абсолютно не має значення. Не думаю, щоб у нас з вами була тема для бесіди, не призначеної для третьої особи.
— Побачите, що ви помиляєтесь, Бентоне. І то через кілька хвилин. Маленька прогулянка в ліс — і готово. Якщо тільки ви не боїтеся темряви.
Він не вважає за потрібне відповідати, і ми повільно рушаємо алеєю вгору. Звичайно, навколо не так уже й темно, щоб аж дрижати: люмінісцентні лампи, хоч і не часті, досить ясно освітлюють дорогу.
— Ви маєте щастя, Лоране… — бурмоче американець через деякий час.
— Це мені й інші говорили, але, на жаль, без достатніх пояснень.
— Маєте щастя, що я нанюхав вас дуже пізно… Що оті різні жінки відволікли мою увагу і я дуже пізно засік вас. Інакше ви давно вже були б поза грою…
— А що б ви від цього виграли? Тільки й того, що зруйнували б наше каре, це миле й тихе каре, і позбулися б майбутньої розмови, — і, стишуючи голос, кажу йому — Я хочу дещо запропонувати вам, Бентоне. Але перед тим мушу знати, що вас насправді цікавить — діаманти чи досьє…
— Весь пакет, — так само тихо й ні на секунду не запнувшись відповідає Ральф, немовби давно чекав цієї репліки.
— Якби в моєму розпорядженні був весь пакет, мене уже б гут не було і я б не розмовляв з вами, — зауважую йому. — Але і вам, думаю, весь пакет не потрібен. Вам потрібні камені.
— Мені особисто — так! — підтверджує американець. — Проте у мене є й шефи.
— Бачте, Бентоне: ви професіонал, отже, вам мусить бути ясно, що ці досьє вже небагато варті, раз ми в курсі справи.
— Мені особисто ясно. Проте у мене є й шефи.
— Досить тицяти мені в ніс тими вашими шефами, — бурмочу з ноткою роздратування.
— Ви теж професіонал, а все-таки, видно, не розумієте, — спокійно каже мій співбесідник. — Після того як цей маленький, але добре організований інформаційний центр був зруйнований необдуманими діями Горанофа, після того як Пенеф також провалився, після того як стало ясно, що найрізноманітніші сили з різних мотивів проникли в сектор, донедавна строго законспірований, — цілком природно, що мої шефи наполягають на якійсь, хоча б частковій, реабілітації моєї служби. І цю реабілітацію змушені будете оплатити ви. Ви особисто, а не якийсь недоросток, як отой ваш хіпі. Якщо ж ви нічим іншим не зможете оплатити, доведеться взяти ваше життя.
Його слова, хоч і позбавлені дешевих погрозливих інтонацій, звучать досить серйозно, але я все ще не знаю, наскільки вони справді серйозні і наскільки Ральф старається — як прийнято на початку торгу — переконати мене, щоб я не приписував собі зайвої ваги, тому що на порозі смерті людина небагато важить.
Ми вийшли на заокруглений перевал: по один його бік, у самому низу, мирно спочиває квартал вілл, усіяний лампами, що кидають короткі яскраві промені на густе листя дерев, а по другий бік темніє ліс, у якому тягнеться освітлена доріжка, наче якийсь глухий і порожній коридор. Повільно простуємо цим коридором, поки не доходимо до першої лавки, тієї самої, де я застав Віолетту з маленьким ведмежатком на колінах.
— Може, сядемо? — пропоную я.
Ральф підозріло дивиться на дерев'яне сидіння, бридливо мацає його рукою, потім бурмоче:
— Чому ж ні? Сідайте.
Я сідаю, він залишається стояти біля лавки, щоб часом не забруднити свій чудовий сірий костюм.
— Ви прекрасно знаєте, Бентоне, що прикінчити одного чи двох таких, як я, — це ніяка не реабілітація. І, як людина розсудлива, напевно розумієте, що показна реабілітація — пуста справа і що єдино суттєвим є виграш.