— Ви впертий. Чули ж: у мене є шефи. А ви знаєте, що в такій системі, як наша, це вирішує все.
— Нічого не вирішує. Ви забираєте діаманти і зникаєте.
— Не говоріть дурниць, — відповідає він.
Потім ставить бездоганну чорну туфлю на сидіння, якийсь час вдивляється в неї, і, несподівано звівши очі на моє обличчя, запитує:
— А діаманти у вас?
— Зараз ні.
Американець сміється своїм коротким невеселим сміхом.
— Я так і передбачав.
— Не поспішайте з передбаченнями. Я впевнений, що найближчим часом справді роздобуду їх. Лише заради того, щоб мати задоволення запропонувати вам.
— І вони напевно будуть типу тих, які ви вже запропонували Пенефу.
— Я нічого не пропонував Пенефу.
— Не вірю. Але в даному разі це не має значення… І яким чином ви збираєтесь роздобути діаманти?
— Найпростішим: порившись у тайнику.
— Сподіваюсь, це не той тайник, де стільки людей уже рилося…
— Звичайно, ні. Я маю на увазі не сейф у холі Горанофа.
— А що ви маєте на увазі?
— Щось таке, про що ніхто не підозріває. Ніхто, в тому числі й дочка Горанофа, яку ваш Кьоніг діймає хитромудрими запитаннями. Але погодьтеся: назвати вам тайник означало б віддати діаманти. Я вже сказав, що готовий віддати їх. Але не за цвяхи. Вам діаманти, мені — досьє.
— Це виключено, — хитає головою Бентон. — Мені — весь пакет, вам — решта.
І щоб натякнути ясніше, що означає це «решта», він робить красномовний жест до своєї скроні, немовби пускаючи кулю.
Словом, переговори починаються важко: кожен пред'являє максимальні претензії; але це цілком природно, бо в подібних оборудках завжди треба вимагати максимального, якщо хочеш вирвати від партнера мінімальне. Нарешті, стомлений безплідними суперечками, американець благоволить перейти на більш помірковані позиції.
— Ось що, Лоране. Навіть якби ви мені справді запропонували ці гіпотетичні діаманти і навіть якби я був готовий відповісти на ваш жест, це навряд чи задовольнить вас з тієї простої причини, що у мене немає досьє.
— Ви хочете сказати «цілого досьє», — поправляю його.
Він дивиться на мене трохи гостріше, ніж звичайно, і киває:
— Значить, ви в курсі справи…
— Цілком. Можу навіть довірити вам, що один фрагмент паперів уже в моїх руках, хоча й у вигляді фотокопії.
Оскільки він знову підводить голову й стріляє в мене поглядом, я спішу додати:
— Тільки не розпалюйтесь. Я не такий легковажний, щоб носити їх з собою. Але у вас є інші два фрагменти…
— Можливо, — ухильно відповідає Ральф. — Однак у даний момент я маю тільки один.
— Прізвища?
— Ні, кадрові замітки.
— Це майже нічого, — бурмочу я.
— Це — все, — американець розводить руки у красномовному жесті. — І завважте, що зараз я ще зовсім не думаю пропонувати вам ці фрагменти.
— Хочете переконати мене, що ви дорожите навіть цими незначними дрібницями? Що ви не обміняли б їх на скарб у мільйони доларів? Ви просто не думаєте, що говорите, Бентоне.
— Може, й обміняв би, — докидає мій співрозмовник. — Але тільки при одній умові: мої негативи — на ваші негативи плюс діаманти.
— Ви стаєте занадто жадібним, дорогий.
— Аніскільки. Я просто приймаю ваші умови. Адже ви не будете заперечувати, що негативи, які ви мені передали б, — це копія. Правда, мої — теж копія. Але для вас це не має значення. А я з двома фрагментами в руках зможу хоча б частково задовольнити начальство.
— Ні, ви справді ненаситний, — кажу я з відтінком скрушного примирення.
— Я великодушний, Лоране. Інакше зараз вас би вже анатомували. Ви вчора побили двох моїх людей, в той час як четверо інших лікуються від важких опіків. Я вже не рахую ваших сьогоднішніх знущань над Томом. За будь-яку з цих дурниць ви цілком заслуговуєте кулі. А я замість того, як бачите, люб'язно звільнив вашого хлопчиська і навіть дійшов у своїй м'якості до того, що стою зараз отут, у лісі, й розмовляю з вами. Ні, моя великодушність справді виходить за межі здорового глузду. Але нічого не вдієш — характер.
— Ви мене так розніжили, Бентоне, що я готовий відступити. Гаразд: давайте мені негативи як маленький завдаток, і будемо вважати, що ми порозумілись.
— Я не працюю з завдатком, — похитує головою американець. — Одержите копію в той момент, коли я одержу діаманти.
Він знову дивиться на мене, але погляд його вже набрав звичної сонливості.
— І все-таки в нашій угоді є завдаток. Лише з вашого боку. Це ви. Не думайте собі, що у вас є хоча б найменший шанс злиняти. Або ж робити якісь дурниці. З цього вечора ви на карантині, Лоране. Можливо, ви цього й не помічаєте, але навіть у даний момент на карантині.