Отож я примиряюся з нерадісним прогнозом середи і пропоную Розмарі взяти для поїздки її машину. Червоний «фольксваген» досить примітний, але це якраз найкраще переконуватиме наглядачів у моїх добрих намірах. Бо сподіватися, що з такою червоною машиною загубишся у русі — це все одно, що намагатися сховати верблюда серед гусячої зграї.
— Ваша машина зіпсована? — цікавиться жінка, поки я витираю переднє скло «фольксвагена».
— Справна. Боюсь навіть, що без мого відома до неї прилаштували ще й якусь додаткову деталь.
— А де гарантія, що я теж не стала об'єктом такої ж уваги?
— Гарантії нема. Але мені здається, що останнім часом деякі люди втратили до вас інтерес, мила. Боюсь, що і до Флори також.
— В тому числі й ви? — вигукує вона із вдаваним здивуванням.
— Ви знаєте добре, що мій інтерес завжди був спрямований на один-єдиний об'єкт. Я не імпресіоніст.
Ранок сонячний і обіцяє теплий день; це, може, добре, а може, й не дуже добре — залежно від кількості градусів. Я полишаю турботи водія на Розмарі: зрештою, машина її, а не моя, але все-таки попереджаю, щоб без потреби не перевищувала швидкості і взагалі не створювала враження, ніби ми від чогось тікаємо.
Мені досить чітко видно те «щось» у дзеркалі заднього огляду, воно конкретизоване у чорному й елегантному, як лакована туфля, «сітроені», який із вдаваною недбалістю слідує за нами на віддалі.
— Це дратує… — бурмоче Розмарі, яка теж помітила «сітроен».
— Лише спочатку. Поки не звикнеш. А потім це стає звичною необхідністю. І навіть ображаєшся, коли немає нікого позаду. Почуваєш себе обійденим і зневаженим.
— У мене таке враження, що ви вже давно звикли.
— Не пригадую початкової дати.
— Я взагалі нічого не знаю про ваше минуле, П'єре. У той вечір, чекаючи вашого повернення, я раптом подумала собі, що коли ви не появитесь, то так і підете з мого життя, нічого не розказавши про себе. Справді дивно: місяцями живеш з людиною під одним дахом, в одному ліжку і нічогісінько не знаєш про неї, про її минуле, дитинство…
— Що я можу розповісти вам про дитинство, коли у мене не було дитинства, — недбало відповідаю їй. — Я — підкинута дитина, яка виросла в сирітському будинку, а не так, як ви, — у заможній сім'ї.
— О, заможна сім'я! — озивається вона глузливо. — Це просто частина фасаду, змайстрованого Грабером. Заможна сім'я!
Вона нервово, не за правилами, натискає на клаксон, пропонуючи грузовикові, що зайняв перед нами середину полотна, прийняти вправо. Потім сигналить ще і ще раз. Нарешті вантажна автомашина, хоч і без зайвої поспішності, звільняє дорогу.
— Квартал, у якому ми жили, справді був багатим кварталом, тільки ми не були багатими; моєму батькові вдалося дістати мансардну квартирку лише з допомогою свого шефа, який мав восьмикімнатну квартиру в бельетажі. Але мансардну квартиру повинен був оплачувати не шеф, а мій батько, і ця проблема оплати займала всі його думки і кошти; то була ціла система хитромудрих ходів — взяти позичку в одному банку, щоб погасити в іншому, повернути одну іпотеку, щоб одразу ж шукати іншу…
Вона на якийсь час замовкає, втупивши погляд у стрічку дороги, що летить нам назустріч, потім каже:
— Власне, сама не знаю, навіщо я все це вам виповідаю!
— Якщо вважаєте, що я не вартий вашого довір'я, можете й не виповідати.
— Дурниці. Просто не хочу псувати вам настрій, тому що це справді сумна історія. Ті операції стали для батька справою його життя, його місією на цьому світі, й ту місію він пізніше великодушно переклав на мене, «бо все це, — кричав він, — ми для тебе робимо, і квартира залишається тобі, і ти мусиш пам'ятати, що батьки пожертвували всім, аби забезпечити тобі дах над головою, адже небагато є таких, котрі можуть похвалитися, що мають власний дах над головою». Дах цей він одержав з високої милості шефа, але послуги, що їх роблять багаті, звичайно оплачуються дорого, і та послуга закабалила батька на все життя; єдиною його надією було те, що все влаштується, коли він стане головним касиром, але бідолаха так і на пенсію пішов, не ставши головним касиром; потім операції з оплатою ще більше ускладнились, і він від тих турбот і напруження так виснажився, що пневмонія за два дні забрала його в могилу.
Я слухаю її історію, справді прозаїчну, і розсіяно дивлюсь на пейзаж, що пропливає повз нас, також досить прозаїчний і не схожий на кольорові листівки для туристів: голі горби, розпайовані іржавими огорожами, кар'єри, де жовті екскаватори риють червонувату землю, скучні сірі мури або глухі стіни промислових споруд. Тому що в Швейцарії, як і в багатьох інших місцях, буденна дійсність дуже відрізняється від поетичних зображень, як небезпідставно зауважила простодушна Віолетта.