— Але ви знаєте, П'єре, що людина нелегко розстається зі своєю мрією, особливо коли це мрія юних років, найбільша її мрія. Я заявила батькові, що сама знайду собі кошти для навчання і візьмуся за будь-яку роботу, аби одночасно вчитися, а він сказав: «Гаразд, коли ти хочеш, щоб ми з матір'ю на вулиці, як жебраки, продавали квіти, аби виплачувати позички, поки ти займатимешся своїм навчанням, то роби як знаєш». Він уже був на порозі пенсії, підвищення йому явно не усміхалося, так що можливість піти продавати квіти була не такою вже неймовірною; я ясно уявила собі, як вони з матір'ю стоять, немов жебраки, десь на розі Рю-Монблан, і ця картина була такою нестерпною, що я облишила думку про навчання і вступила на курси машинопису й стенографії. Так кінчилася казка.
— Перша казка, — поправляю я. — І почалася друга.
— Яка «друга»? — запитує Розмарі.
— Тож ця, з дорогоцінними каменями.
— Ну, так. Може, вам і смішно, але спокуси краси, видно, судилися мені на все життя. Всі ці розкішні камені в тій фірмі… Ці шматочки стверділого світла… найчистіші кольори… і найзвучніші… Але що вам казати, ви не маєте ніякого відношення до краси, навіть як до грошової вартості. А в тому домі я дізналася не лише про те, як робляться камені, але й як робляться гроші. Бразільський бідняк забирає від земних надр тисячолітні кристали, а його самого грабує власник шахт, якого у свою чергу грабує експортер, котрий стає жертвою виробника, а виробник — оптовика, а оптовик — ювеліра, врешті, ясна річ, витрати на всю ланцюгову операцію оплачуються покупцем, який є і головним потерпілим.
— Розподіл вини…
— Так, причому до такої міри, що вина зникає. Кожного грабують залежно від його місця і кожен грабує у міру своїх сил; це, власне, й є функції суспільства, дихання суспільства, травлення суспільства, і я не знаю, чому ми з вами повинні виставляти себе за єдино чесних у цьому суспільстві загального грабежу. В усякому разі в мене особисто немає подібних амбіцій.
— Я вас чудово розумію, — кажу їй. — Але й ви мусите зрозуміти мене: у Женеві мені необхідно за всяку ціну вислизнути від тих, що позаду, і відлучитися, щоб зробити одну справу…
— Яку справу? — підозріло запитує жінка.
— Справу, безпосередньо пов'язану з вашим інтересом до каменів. Здається, я на шляху до того, щоб з'ясувати, де сховано діаманти.
— О П'єре!..
Вона обдаровує мене поглядом своїх темних очей, у яких дві третини надії змішані з третиною недовір'я.
— Бачите, я нічого не приховую від вас, — докидаю я. — Коли б хотів критися, то поїхав би до Женеви сам.
— Вірю вам… Хотіла б вірити…
— В такому разі зупините біля Грабера й покажете мені, де чорний хід.
— Але це означало б розконспіруватись…
— Це ви вже давно зробили, — заспокоюю її.
— Думаєте, що хтось…
— Не думаю, а знаю. І не «хтось», а Ральф Бентон
— Ральф Бентон? Не може бути…
— Ви самі якось сказали, що це тиха вода.
— Я мала на увазі зовсім інше.
— Що саме?
— Те, що він розпусний тип. Відвідує проституток біля вокзалу… І, очевидно, не здатний проявляти інтерес до порядних жінок.
— Можливо, просто не може оцінити тонкої різниці між одними і другими.
— Цинік, — обриває вона.
Минаємо дорогу на Лозанну, хоч останнім часом Лозанна починає цікавити мене, і годині об одинадцятій ми в Женеві. Розмарі їде досить-таки повільно, дотримуючись усіх правил, і дає «сітроену» повну можливість не відставати від нас. Коли ми звертаємо в маленьку вуличку, де розміщене підприємство Грабера, «сітроен» зупиняється на самому початку її, очевидно, від незручності: інакше він мусив би просто приліпитися до нас. Заходимо з Розмарі у браму будинку; поки жінка йде сходами нагору, я непомітно вислизаю через чорний хід у сусідній провулок.
І наштовхуюсь на мою дорогу Флору.
— Зрадник, — кидає імпозантна персона крижаним голосом.
— Люб'язності потім, — бурмочу я. — Машину маєш?
І в ту ж мить помічаю, що з-за могутнього корпуса дами ледь виглядає машина, яка стоїть навпроти.
— Тікаймо, — пропоную я й поспішаю до «опеля».
— Куди тікаймо? А Брунер? — запитує жінка, але покірно йде за мною слідом, можливо, боячись, щоб я не вислизнув.
— Думаю, що Брунер підстерігає з фасаду, — кидаю я, сідаючи на місце водія.
— Так, він у кав'ярні, — каже Флора і не знати яким дивом встигає умоститися за кермо.
— В такому разі рушай на Лозанну.