— Завтра ввечері, — уточнюю я, кидаючи на неї убивчий погляд.
— Сьогодні ввечері, а не завтра, — наполягає Франсуаз, беручи стільця й улаштовуючись за нашим столиком. — Надмірні зв'язки, мій любий Емілю, призводять до хаосу в особистому житті. Я казала тобі не раз і не два.
Вона позирає на Ліду, вірніше на її жалюгідну поплінову сукню, з таким презирством, як це вміють тільки жінки, і додає:
— Ти все сам переплутав, але не гарячкуй! Познайом же нас!
Я знайомлю їх, з жахом помічаючи, що Ліда ось-ось розплачеться.
— Ви, здається, трохи засмучені, — зауважує Франсуаз, знову дивлячись на неї. — Він цього не заслуговує. Робіть, як я: не сприймайте його серйозно, і все буде гаразд.
Гарсон приносить напої й відходить.
— Я вважаю, що нам пора вже йти, — шепоче Ліда, ледве стримуючи сльози.
— Я проведу тебе, — кажу я.
— Ми разом проведемо її, — поправляє Франсуаз. — Хоч мені сьогодні страшенно хотілося потанцювати. — Вона відпиває віскі і знову повертається до Ліди: — Не хвилюйтесь, ми вас підвеземо. Моя машина надворі. Зачекайте, я лише переведу дух і викурю сигарету.
— Ти влаштовуйся позаду, — наказує мені чорнокоса, коли незабаром виходимо й сідаємо в її новий «сітроен».
Я скоряюсь, і, поки автомобіль мчить нічними вулицями Парижа, неуважливо дивлюся на розкішну високу зачіску Франсуаз, і ледве стримуюсь, щоб не схопити її за неї і добряче поскубти. Ліда сидить поруч неї, мов нежива.
Машина зупиняється на вулиці Прованс, я виходжу провести дівчину, але вона шепоче мені, навіть незлобиво, якось зовсім байдуже:
— Ідіть собі. Не хочу вас бачити.
Чекаю, поки вона заходить у вестибюль, і повертаюся в «сітроен».
— Франсуаз, ти справжнє чудовисько! — кажу я, поки вона стрімко зриває машину з місця.
— Облиш ці любовні освідчення, — перебиває вона мене. — Я просто дбаю про справи. На противагу тобі.
— Це не має нічого спільного з нашою справою.
— Навпаки, це частка справи. Інакше навіщо б я все це робила? Завдяки маленькому скандалові наш зв'язок раптом набув розголосу, і це буде нам чудовим прикриттям.
Вона веде машину швидко і спритно, уважно дивлячись поперед себе. Та це не заважає їй дивитися й на мене.
— А ти наче й справді зажурився? — несподівано каже вона.
— А ти й не здогадувалась, що людина може мати і якісь людські почуття?
— Тільки не людина нашої професії, — заперечує Франсуаз. І потім сухо додає: — Тобі цієї ж ночі треба ознайомитися з інструкціями. Завтра починаєш діяти.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
І ось нарешті сонце не заімлене, а яскраве й тепле. Вже й пора, якщо взяти до уваги, що надворі травень. Я не фермер, і для мене погода не має особливого значення, та навіть найгірша робота приємніша, коли світить сонце.
Сонце бачиш лише по дорозі до Центру. В самому ж Центрі довідатись про погоду можна хіба з газет: тут завжди похмуро й темно, як зимового дня. У моїй кімнаті постійно горить настільна лампа. Навіть не піднімаю на вікні запилені важкі оксамитові штори, все одно не повидніє.
Мій стіл захаращений коректурою наступного номера журналу. Останні правки. Через три-чотири дні журнал іде до друку, а ще за кілька днів побачить світ. Того дня, коли перший примірник з запахом друкарської фарби покладуть на стіл Димова, мене звільнять з роботи. Так домовилися. Через те ніхто мною не цікавиться, навіть Кралев не звертає на мене уваги.
Нашвидку переглядаю коректуру, потім відношу в сусідню кімнату Милкові. Завжди мовчазний Милко, на мій подив, досить жваво розмовляє з Лідою. Щоправда, говорить Ліда, але він слухає її з видимою увагою. Знову ж таки, на мій превеликий подив, зауважую, що вони розмовляють на «ти», хоч ми з нею лишаємося все ще на «ви» і то не розмовляємо, а тільки обмінюємось холодними кивками.
Милко уриває розмову з Лідою, щоб вислухати вказівки щодо шрифтів заголовків, а вона тим часом байдуже дивиться у вікно, де нічого, крім сірих стін, не видно. Потім Милко береться гортати коректуру, перевіряючи, чи багато правок, а я сідаю за стіл Тоні й перечитую надрукований на обкладинці зміст. Ліда відривається від вікна і знову підходить до Милка. Оскільки той поринув у коректуру, вона бере кілька сторінок і недбало перегортає їх.
— Це ти сотворив ці перли? — запитує вона Милка, показуючи на передовицю.
Милко дивиться на текст, заперечливо хитає головою і знову схиляється над столом.
— То, певно, ви автор? — запитує Ліда, неприязно зиркаючи на мене.
Це перші слова, які вона зволила сказати після того нещасливого вечора.