— Вірю вам. Навіть якби не вірив, то ваш віддутий зліва піджак міг би переконати мене, що я помиляюсь. Хоч, на мою думку, ви даремно обтяжили себе цим прасом.
— Можливо, — відповідає Ральф. — Відверто кажучи, моя робота — досліджувати досьє й рахувати банкноти, а не стріляти.
— Сподіваюсь, що йдеться не про цілком формальну, а може, й уявну роботу в банку?
— В банку чи деінде, але моя робота переважно саме канцелярська. Хоч перш ніж дійти до цієї канцелярської роботи, я спробував і багато іншого. Отже, ви помилитесь, якщо здумаєте плутати мене з Кьонігом.
— Мені і в голову не приходила така думка, — в свою чергу запевняю я його. — Навпаки, я розраховую на те, що ви добрий професіонал. Бо якщо ви справді добрий професіонал, то навряд чи будете вдаватися до дурниць, які міг би допустити лише якийсь аматор і цим зіпсувати все.
Звичайно, у мене немає аж такого сліпого довір'я до американця. Я навіть схильний припускати, що «б'юїк» обладнаний невеличкою апаратурою, котра наповнює ефір своїми «піу-піу» й веде на відстані якийсь «сітроен» по наших слідах. І цілком імовірно, що команда «сітроена» має відповідний зв'язок з віллою, з якимось Тімом чи Томом, котрий у разі потреби готовий привести підкріплення. І все ж, навіть не вірячи у щирість Ральфа, я не маю підстав сумніватись у його користолюбстві. А користолюбство вимагає, щоб хоч на час нашої оборудки ми залишалися тільки вдвох. Щоб оборудка відбулася без свідків. Щоб у шефів американця не закралося й тіні сумніву. Щоб усе було як годиться.
Ризик може виникнути після того. Звичайно, Бентону неважко відпустити мене геть. Я зникаю з документами, які не мають капітального значення, і даю йому спокій. Але він не проявить такої великодушності. Так само, як і не передасть мене своїм шефам. Він просто ліквідує мене, і то лише з єдиною метою — назавжди позбутися невигідного свідка.
— На який час ви призначили своїм людям починати діяти? — запитую я, аби лише щось сказати.
— Ви стаєте справді неможливим, Лоране, — бурчить Бентон.
— Бо я вже вам пояснював, що тайник неможливо відкрити за п'ять секунд. І буде однаково незручно для нас обох, якщо ваші люди пхатимуть свого носа передчасно.
— Ви стаєте справді неможливим, — повторює американець. — Можете бути певні, що ніхто не пхатиме свого носа і ніхто ні в чому нам не перешкодить.
Решту дороги ми мовчимо. Лише коли в'їжджаємо в Лозанну, Ральф запитує:
— Тепер куди?
— До вокзалу.
— Якби ви назвали адресу, мені було б легше орієнтуватись.
— Я не можу назвати вам того, чого й сам не знаю. У мене збереглися тільки зорові враження про місце.
Насправді якраз навпаки: у мене немає ніяких зорових вражень, але я абсолютно точно зорієнтувався по карті. Коли ми доїжджаємо до вокзалу, я кажу:
— Звертайте вниз, їдьте під міст, а потім повернете знову направо.
Лише коли він повертає вправо, я даю дальші вказівки, потім — нові. І так далі, свідомо ускладнюючи маршрут, навіть ризикуючи заблудитись. Нарешті «б'юїк» в'їжджає у вузький прохід між якоюсь високою будівлею і муром.
— Тут? — підозріло запитує Ральф.
— За кілька кроків звідси, — заспокоюю його.
Ми рушаємо; кілька кроків виявляються надто довгими.
— Ви мене розігруєте, дорогий, — кидає американець.
— Я абсолютно не настроєний розігрувати вас. Однак теж маю право на певні застережні заходи. І в мене немає ніякого бажання вмирати у такому віці.
Нарешті ми доходимо до не дуже великої, але масивної будівлі, що невиразно окреслюється серед кількох дерев на схилі біля озера.
— Тут, — кажу я.
— Ви мене справді розігрували, — зауважує Ральф. — Машиною можна було б умить добратися.
— Обійдемо з другого боку, — пропоную, не слухаючи його. Ми обходимо й бачимо, що вікно у кімнаті біля входу освітлене.
— Світиться! — констатує Бентон очевидне.
— Казав вам, що Віолетта вплутається, — бурмочу я.
— Тим гірше для неї, — відповідає мій супутник, направляючись до дверей.
— Чекайте, так не годиться, — зупиняю його. — Чи не збираєтесь ви її вбити?
— Нащо її вбивати? Зв'яжемо й запхнемо кляп у рот.
— Облиште ці бандитські прийоми. Дайте можливість діяти мені.
— Гаразд, Лоране, дійте, — неохоче відступає Ральф.
Досить-таки сильно натискаю на дзвінок, щоб розбудити її, якщо вона спить. Трохи згодом зсередини долинає голос Віолетти, занадто слабкий, аби щось зрозуміти. Натискую на ручку — двері відчиняються. Справа по коридору бачу ще одні двері — до освітленого приміщення. Широко і гостинно відчинені. Ми заходимо.