— Зате є ти. Разом з усіма неприємностями, що йдуть від тебе.
— Можна б ввічливіше. Не забувай, що розмовляєш з людиною, яка стоїть однією ногою у труні. А про мертвих кажуть або добре або нічого.
— Ти, здається, вже прожив два подарованих дні…
— Сьогодні другий. Строк був до неділі.
— Я не здивувалася б, якби ти тим часом подзвонив рудому… — бурмоче Франсуаз, виходячи по їжу.
Вона, звісно, знає, що я нікому не дзвонив. Припускаю навіть, що оцінила мою твердість і акуратність, з якою я доповів їй про візит рудого.
Згодом, вже обідаючи, я знову повертаюсь до наших американських колег.
— Цікаво, як Дуглас не пронюхав, що ти влаштувала мені втечу…
— Бо відразу після того я пішла в «Копакабану», і він мав нагоду особисто засвідчити мою присутність. Наступного дня я завітала на віллу «провідати» тебе. Служник пішов доповісти про мене, і я виразно почула голос Дугласа: «Виряди її. Зараз тут бракує тільки її!» Ту бідолашну віллу так натоптали мікрофонами, що не вистачило навіть для садка.
— Слава богу. Інакше б дерева були обвішані мікрофонами, як новорічні ялинки прикрасами. До речі, як там з моєю технікою?
— Усе гаразд.
— Вона у тебе?
— Даруй мені, але я не магазин радіотоварів. Усе потрібне ти одержиш. А поки їж.
— Закуска була чудова. Риба — також. Про печеню годі й казати, — заявляю я на кінець обіду. — Франсуаз, нам з тобою треба подумати про родинне вогнище. Ти чудова господиня, та й квартира в тебе непогана.
— Моя квартира для однієї людини. А обід доставили мені з ресторану на розі.
— Ти завжди знайдеш спосіб остудити мої почуття відром холодної води. Тоді зроби для мене хоч невеличку послугу: мені потрібна виписка з банкового рахунку мосьє Димова.
— Французький закон гарантує таємницю приватних збережень.
— Тому й звертаюся до тебе. Інакше б я це зробив сам. Офіційно Димов тримав гроші в Ліонському банку. Але я майже певен, що він має рахунки і в інших. Саме вони й цікавлять мене.
— Гаразд, зробимо запит. Їж!
— Я вже наївся. Здужаю хіба що чашку кави.
Вона приносить з кухні тацю з фруктами, кришталевий кавник, а тоді й плескату картонну коробку.
— Це тобі на десерт, — каже Франсуаз, кладучи коробку біля моєї тарілки.
Відкриваю. В ній новенький воронований маузер калібру 7.65 і три обойми патронів.
— Сподіваюсь, ти вмієш його заряджати.
— Якщо треба буде, покличу на допомогу тебе, — кидаю я, ховаючи пістолет і обойми в задню кишеню.
— Цього не станеться. Не думай, що тобі доведеться гратися в «пух-пах». Тобі видано пістолет, але користуватися ним забороняється. Крім…
— Знаю, знаю. Розумію.
Поки п'ємо каву, я розповідаю Франсуаз останні новини в Центрі, уточнюю деталі щодо моєї поведінки на найближче майбутнє і одержую вказівки про те, як мені буде доставлено необхідну апаратуру. Підводжуся з-за столу, але чорнявка, незважаючи на свою строгу сукню, так діє на мене, що я зупиняюся посеред холу й міцно обіймаю її.
— Облиш… Ніколи… Й тобі також. — Та, зауваживши, що я спохмурнів, Франсуаз додає: — Можеш зайти ввечері… Якщо доти… не мине. Але не раніш одинадцятої…
________Якийсь час кружляю бульварами на своєму «ягуарі», — мені нема чого робити, та й хіба завадить поїздити навмання, аби пересвідчитись, що попереду й позаду тебе немає охочих будь-що скласти тобі компанію! Поки що мене ніхто не супроводжує. Доїжджаю аж до Рошешуара, мчу по Мажента і завертаю на Північний вокзал. Вибираю місце для стоянки й заходжу в простору кав'ярню навпроти вокзалу. Рівно о третій годині спускаюсь у підземелля, де розташовані телефонні кабіни. Вирішую подзвонити саме з другої кабіни, але вона якраз зайнята. Виймаю з кишені «Франс суар» і пробігаю очима заголовки. За склом кабіни бачу чоловіка з телефонною трубкою в руках. На його губах, що беззвучно ворушаться, висить неприпалена сигарета. Нарешті чоловік вішає трубку й одчиняє двері кабіни.
— З бабусею розмовляли гак довго? — невдоволено кидаю я. — Певно, зовсім глуха.
— Поговоріть ви з нею, — похмуро відповідає чоловік. — Вона на тому світі.
Заходжу й набираю номер телефону. Озивається незнайомий чоловічий голос.
— Це Сальпетрієр?[3]
— Ідіть під три чорти, — відповідає мені голос.
Сьогодні чомусь усі заповзялися посилати мене якнайдалі. На полиці під телефоном хтось забув ключа з металевим номерком 56. Про всяк випадок кладу його в кишеню й виходжу з кабіни. У кав'ярні навстоячки випиваю чашку кави, безцільно роззираючись навкруги. Присутні не звертають на мене уваги. Залишаю обов'язковий франк, виходжу з кав'ярні, перетинаю вулицю і опиняюся біля вокзалу. Знаходжу камеру схову, зокрема шафу 56, відмикаю її щойно знайденим ключем. Там виявляється невелика, але важка чорна валізка. На щастя, мій «ягуар» зовсім близько. Через дві хвилини я вже їду, не знаючи куди. І оскільки я не люблю їздити навмання, всупереч тому, що я кажу при людях, збочую в найближчу темну вуличку й відчиняю валізку. В записці, що лежить в умовленому місці, зазначено точну адресу. Зачиняю валізку і рушаю далі.