Установа знаходиться десь за брамою Клінанкур. Біля маленької конторки з іржавою вивіскою: «Комісійні автомобілі» — мене зустрічає літній чоловік у засмальцьованому вигорілому халаті.
— Пошкоджених автомобілів не купую, — попереджає він, коли я зупинив машину перед конторкою.
— А я не продаю, — заспокоюю його. — Мене прислав Жак.
Чоловік зиркає на мене швидко, а тоді киває головою.
— Чим можу служити?
— Вмонтуйте мені одну деталь.
— Вона при вас?
Я показую очима на сидіння, де лежить валізка.
— Куди її вмонтувати?
— Під шасі, до бака.
— Гаразд, почекайте.
Чоловік сідає за кермо, підгонить мого «ягуара» до цементованої ями, потім вилазить і зникає під машиною.
— Усе гаразд, — повторює він, вилазячи з ями. — Вона не така трухла, як здається.
Поки чоловік шукає підхожу металеву коробку для моєї «деталі» і згодом, коли він прикріплює її до шасі, з прибудови до конторки двічі визирає молода жінка. У неї прищаве обличчя, накручене волосся. Мабуть, вона здивована тим, що якийсь клієнт завітав до їхньої конторки.
— Моя дружина, — заспокоює господар.
Він виявляється спритнішим, ніж я сподівався. Через півгодини коробку з «деталлю» надійно прикріплено до шасі. Я вирішую скористатися нагодою й залагодити ще одну справу. Входимо в конторку, і, перш ніж розрахуватись, пояснюю йому, що за справа, виймаючи з кишені маузер з обоймами. Чоловік киває. Приносить звідкись банку з-під мастила і знімає кришку, очевидно, заздалегідь припасовану. Потім замотує пістолета з обоймами в ганчір'я, кладе все це на дно банки і знову закриває її.
— Киньте в багажник — ніхто не зверне й уваги.
Розрахувавшись, я так і роблю. Заводжу мотор і на прощання махаю рукою. У вікні знову з'являється прищаве обличчя жінки з накрученим волоссям.
Поки я петляю «ягуаром» по бульвару Орнано, мої думки знову повертаються до Сен-Мартена. Найкраще б взяти під приціл Милка, й він сим вивів би на місце зустрічі. Але я не знаю, де мешкає Милко, і не думаю, щоб він ще й досі марнував час у кав'ярні. Тоні ж, певно, там, і оскільки він другий учасник зустрічі, я простежу за ним.
Виїжджаю на вулицю Параді й бачу, що чорна «сімка» Тоні стоїть на своєму звичайному місці. Задкую, звертаю у першу ж вуличку, ховаючи свого «ягуара» за широким «шевроле» так, щоб у разі потреби його можна було швидко вивести на вулицю Параді. Відтак виходжу трохи розім'ятися.
— Нарешті хоч один друг! — зустрічає мене Тоні, коли десь о п'ятій заглядаю до кав'ярні «У болгарина».
Він, як завжди, за чаркою, але ще не п'яний. Замовляю собі кухоль пива й сідаю за його столик.
— Розумію, друже, твою самотність, але нічим не можу зарадити, — співчутливо підморгує Тоні.
— А я не розумію того, що ти розумієш, — відповів я, запалюючи «зелену» сигарету.
Людина — така тварина, що звикає до всього, навіть до «зелених» сигарет. Мені тепер здається, що я змирився б з іншими.
— Не вдавай дурника, — зауважує Тоні. — Всім відомо, що Кралев викрав її в тебе перед носом. А ти, щоб якось утішитись, підкотився до француженки. Така здорова й чорнокоса… начебто не наша…
— Вигадуєш таке, що…
— Так, друже, про все дізнаються… Дарма що Париж — велике місто… Чим швидше ти це збагнеш, тим менше поротимеш дурниць.
— Про Кралева — це твоя вигадка, — кажу я кисло, хоч зараз Кралев цікавить мене так само, як і Ліда.
— Вигадую? Коли б ти був тут в обід, то побачив би, як вони туркотіли за цим столом. А потім Кралев повів її в Ельзаський пивний бар. Кажи що хочеш, але наш Кралев — путній хлопець: що задумав, того доб'ється.
— Вигадки! — повторюю я. — Кралев не бабій. Від злоби йому ніколи й про жінок думати.
— Що не бабій, це правда, — погоджується Тоні. — Але якщо вже запалиться, — краще, друже, відступитися. Такий запалюється один раз у житті, і не знаю, що зупинить його.
Ми ще якийсь час продовжуємо цю розмову. Я вдаю, що плітки про Ліду мене не обходять, але роблю це так неоковирно, щоб Тоні думав, ніби я тільки вдаю, хоч усе це й справді мало хвилює мене. Згодом я помічаю, що співрозмовника також мало цікавить те, про що він розповідає. На думці в нього зовсім інше. Мабуть, має статися або вже сталося щось дуже важливе, бо сьогодні Тоні навіть не хоче пити.